Літературне читання

 

Хрестоматійні матеріали

з літературного читання

для з класу

 

2016

Сучасна українська поезія

Василь Голобородько

Народився письменник на Луганщині, у селянській родині. Василь Голобородько завжди відверто виявляв свою любов до Батьківщини. Його творчий шлях припав на складний період нашої історії. В цей час його вірші вивчали в американських та канадських інститутах . Проте в Україні справжнє визнання прийшло до нього аж у часи Незалежності. У своїх творах Василь Голобородько говорить про любов до рідної мови, до свого народу, до історії наших предків. Написав чимало збірок , серед них: «Летюче віконце», «Хлопчик малює літо», «Слова у вишиваних сорочках» та інші. Автор нагороджений Державною премією України імені Тараса Шевченка.

ІМЕНА ДІВЧАТОК І ХЛОПЧИКІВ
У дівчаток імена квітів,
що їх вони саджають навесні
і поливають криничною водою.
— Хто воду несе?
— Та, у кого воронець під вікном росте.
— А як звуть оту співучу дівчинку?
— Та, у кого у городчику цвітуть чорнобривці.
— А оту сміховиту?
— Та, у кого ружі аж під стріху.
У хлопчиків імена птахів,
що  їм  вони  шпаківні  та дуплянки  цілу  зиму  майструють
та у годівничках крихтами підгодовують.
— Хто то їсти татові у поле поніс?
— Той, хто знає, де живе нічний соловейко.
— А як звуть того, хто далі всіх стрибає?
— Той, хто ластів’ятко у гніздо поклав.
— А  того,  хто  катає меншого  братика  на  велосипеді?
— Той, хто лікує поранене крило журавлеві.

*Як ти розумієш рядки вірша , де вказано , що у «дівчаток імена квітів» , а «у хлопчиків імена птахів»?

ГРУШКА

Вечір упав кавуном смугастим,
і мати винесли під хату столика,
поставили вечерю на нього,
і ми із сестричкою сіли вечеряти.

(Я пах червоною польовою квіткою,
а сестричка — золотою квіткою току.)

Ми їли густий мед, намазаний на окраєць,
і запивали вечірнім молоком.
На призьбі сиділи мати
і дивилися, як ми їмо із сестричкою…
А потім ми запросили вечеряти білу грушку,
яка стояла під хатою.
Мати принесли їй ослінчика, налили молока,
намазали окраєць медом — і грушка сіла.

«Їж, грушко, мед, а нам дай груш!»
«Пий, грушко, молоко, а нам дай груш!»
«Їж, грушко, хліб, а нам дай груш!»

* Чому діти запрошують грушку вечеряти?

ДВІ ЯБЛУНЬКИ

Любо яблуньці жити у нашій хаті,
тільки з того боку вікна:
я дивлюсь на її рожеві щічки у вікно,
і яблунька дивиться  на мої рожеві щічки у вікно.

Мати наша нас не розрізняють,
мені кажуть: «Ганнусю, ти аж цвітеш»,
ніби я яблунька,
а яблуньці вдягають білі панчішки,
ніби яблунька — то я.

*До кого дуже подібна Ганнуся і чому?

*Чи є у творах Василя Голобородька пестливі слова? Як на твою думку , для чого письменники використовують їх?

. Чи сподобалися  тобі вірші?  Поясни свою думку.

 
 

  

Іван Андрусяк

Дитинство письменника пройшло на Гуцульщині , зараз проживає і працює у Києві. Про себе він згадує, що завжди «мріяв стати письменником , бо навіть найперші свої вірші створив тоді , коли ще не вмів їх записати». Після того , як у нього народилася донечка Стефанія , письменник почав дуже багато творів писати для дітей. Згодом вийшла його повість-казка для дошкільнят та молодших школярів «Стефа і її Чакалка» У ній автор використовує образ Чакалки – казкової істоти , якою в давнину батьки лякали своїх неслухняних дітей. Казали, що  вона приходить вночі, забирає дитину в мішок і несе в темний ліс. Саме так і сталося з героями твору, які потрапляють у казкову «школу чакалок і бабаїв», де їм дозволено робити все, що захочеться. Звичайно, згодом добро і любов перемагають – і завдяки цьому дитина навіть може «перевиховати» казкового монстра.         «Кабан дикий – хвіст великий», «Хто боїться зайчиків», «М’яке і пухнасте» та інші – книжки Івана Андрусяка відрізняються своєю унікальністю, їх можна читати в будь-якому віці і щоразу відкривати для себе щось нове.

*Прочитай поезії Івана Андрусяка. Хто є головними героями його віршів ?

ЧАКАЛКА

Хтось на кухні чавкає,
чавкає –
то, напевно, Чакалка,
Чакалка.
Баняком і чайником,
тарілками й чарками –
дзень!
трісь!
То напевно Чакалка,
голоднезна Чакалка
ВСЕ
їсть!

Що не здужає поїсти –
понесе в мішку до міста,
але й того, хто не спить,
може також прихопить.
Там, у темному мішку,
буде каша у горшку,
і повидло, і млинці,
і куліш на молоці,
і перепічка духмяна,
і дитина неслухняна…

Буде довго чапати,
чапати
десь по місту Чакалка,
Чакалка.
Зголодніє – і в мішку
знайде кашу у горшку,
і шматочок калача,
і принишкле дитинча.
Буде все це Чакалка,
Чакалка
поїдати-чавкати,
чавкати…

– Татку, а у тім мішку
буде хрумиків дещиця?
Бо насправді там, на кухні,
порядкує наша киця.

*Хто метушиться вночі на кухні ? Як ти уявляєш Чакавку ?

СПРАВЖНЯ СВИНЯ

Вже сім’я поснула вся,
лиш маленьке Порося
все блукає по росі,
щось шукає в спориші.
Каже: десь побіг на луг
мій найкращий в світі друг.
Не вернувся він і досі,
а у нього ж ніжки босі.

Розбудилась мама Цьоня,
кличе: йди до ліжка, доню.
Порося ж уперлось: ні,
не годиться так свині,
хай година перша, друга –
все одно діждуся друга…

Хто той друг – не в тому річ.
Прочека хоч цілу ніч,
й з неї, впевнена рідня,
справжня виросте свиня.

* Як ви вважаєте, чи правильно поступила Свинка ? Розкажіть , яким ви бачите справжнього друга.

Михайло Григорів

(1947-2016)

 Народився Михайло Григорів у селі Лісний Хлібичин Івано-Франківської області. Це один з найцікавіших та найскладніших письменників української літератури.

Навчався він у Київському університеті імені Т. Шевченка і у Латвійському університеті. Працював редактором у газеті, перекладачем з латвійської мови. Автор книжок «Вези мене, конику», «Спорудження храму», «Сади Марії». Також особливо вартує підкреслити збірку для дітей «Зелена квітка тиші». У ній автор вмістив цикл ліричних творів , які написав верлібром , тобто без рими. Поет присвятив їх дитинству своєї маленької дочки. Михайло Григорів також є лауреатом  премії імені П. Тичини.

*Прочитай вірші Михайла Григоріва. Поділись враженнями з класом.

***

тече собі ріка

бо має береги

а чого на березі сидиш?

когось проводжаєш?..

***

продовжити річку –

це побігти за нею

це змалювати на глині

галузки хвиль

***

поскладала олівці  -

вишиває

пташка летіла – спинилася

котилася річка – спинилася

тепер собі сидять –

дивуються

одне з одного

***

вези мене конику

попід сонцем

вези мене річко

між садками

вези вези мене мамо

та й до тата

***

розливає тишу 
зелена квітка тиші — 
заховатися у ній 
чи як?..

*Чим особлива поезія Михайла Григоріва ? Що таке білий вірш? Прочитай твір, який найбільш сподобався і розкажи , як ти його розумієш?

У світі казки

Василь Симоненко

(1925-1963)

Василь Симоненко народився у селі Біївці на Полтавщині.
На долю майбутнього поета випало важке дитинство та післявоєнні негаразди. Хлопець виростав без батька. Матері доводилося тяжко працювати, щоб заробити на шматок хліба. Допомагали дідусь і бабуся, які дуже любили свого кмітливого онука.
Складати вірші Василь почав ще у шкільні роки. Учителька згадувала, що хлопчина виділявся з-поміж інших учнів своїм бідним одягом і гострим розумом. Нестатки у сім'ї не впливали на Василькове навчання. У люті повоєнні  зими  дорогою  до  школи  він  повторював  уроки, а повертаючись додому, переспівував пісні. Школу закінчив із золотою медаллю.  Автор кількох збірок поезій, казок «Цар Плаксій та Лоскотон», «Подорож у країну Навпаки». Василь Симоненко рано пішов з життя .У спадок залишилася його чудова поезія та проза. Він безмежно любив Україну, свій народ, тому й заповідав нащадкам: «Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину».

Подорож у країну Навпаки

Лесик, Толя й два Володі

Сумували на колоді.

Лесик скаржився: «Хлоп'ята,

Страх як тяжко жить мені —

Слухай маму, слухай тата,

Умивайся день при дні.

Ох і тяжко жить мені!»

Толя теж сидить бідує,

Вилива жалі свої:

«Дуже Тоня вередує,

Розважай весь час її...»

А Володя скиглить: «Тато

Змусив квіти поливати...»

І зітхає вся четвірка:

«Як нам тяжко!

Як нам гірко!»

Раптом трісь — і перед ними

Бородань малий з'явивсь,

Хитруватими очима

На четвірку він дививсь.

І сказав до них суворо

Цей химерний чоловік:

«Я почув про ваше горе

Й через доли, через гори

Свою бороду волік —

Поспішав мерщій сюди

Виручати вас з біди.

Недалеко звідсіля

Є чудна одна земля —

Там ні дня нема, ні ночі,

Кожен робить там, що хоче...»

Тут всі четверо до нього:

«Поможіть нам, поможіть!

Як пройти в оту країну,

Розкажіть нам, розкажіть!» —

«Поможу я вам охоче, —

Каже власник бороди, —

Ви на мить заплющіть очі —

Я відправлю всіх туди».

Тільки так усі зробили,

Всіх як вітром підхопило,

Закрутило, завертіло,

Заревло і загуло

Й над степами,

Над лісами

Аж під небом понесло!

Як розплющили всі очі,

Закричали:

«Тру-лю-лю!

Я роблю тепер, що схочу,

Що захочу, те й роблю!

Ми потрапили-таки

У країну Навпаки!»

Ну а цей чудесний край

Для малечі просто рай:

Там в річках тече чорнило,

Там ніхто й не чув про мило!

Всі замурзані по вуха,

Галасують всі щодуху,

Оком чують, вухом бачать,

Догори ногами скачуть.

Сажотруси хати білять,

Землеміри небо ділять,

Косарі дерева косять,

Язиками дрова носять.

Взявши торби, малюки

Ходять в небо по зірки.

Наберуть їх повні жмені,

Ще й напхають у кишені

І додолу з неба — скік! —

Хто на скирту, хто на тік.

Лесик, Толя, два Володі,

Як малі телята в шкоді,

Цілий день брикали, грались,

Реготали і качались,

То з якимись хлопчаками

Воювали галушками,

То в густих чагарниках

Танцювали на руках.

І кричали:

«Тру-лю-лю!

Що захочу, те й роблю!»

Потім, стомлені й щасливі,

Спали, висячи на сливі.

Одіспавшись, ласуни

Рвали з дуба кавуни

І з кущів серед левад

Смакували шоколад.

Якось їх біля млина

Стріла гвардія чудна —

Ці вояки в штанях синіх

Верхи їхали на свинях.

«Хто такі? — спитав похмуро

Найстрашніший мацапура. —

Це перевертні, не діти!

Гей, хапайте їх, в'яжіте!»

І вояки той наказ

Так і виконали враз

Та й погнали неборак

До палацу Невмивак.

Ждав їх в будці для собаки

Цар Великий Невмивака —

Він найстаршим тут вважався,

Бо сто років не вмивався.

Як побачив цар малих,

Закричав, завив на них:

«Що це в біса за прояви?

В них праворуч руки праві?!

Чом вони очима бачать?

Що це, слуги мої, значить?

Треба їх обмить чорнилом,

Бо від них одгонить милом.

Потім всім їм для науки

Треба викрутити руки,

Ще й відтяти треба вуха

Та навчить очима слухать.

Лиш тоді ці диваки

Зможуть жити в Навпаки.

А тепер цих недотеп

Замуруйте в темний склеп!»

Так, зіпершись на ломаку,

Гаркнув грізний Невмивака,

І дітей всіх чотирьох

Слуги кинули у льох.

У льоху в холодній тиші

Шаруділи сонні миші,

Од стіни та до стіни

Сновигали таргани,

І, забившися в кутки,

Пряли пряжу павуки.

Пронизав усіх хлоп'ят

Страх нечуваний до п'ят,

Тож всі четверо щосили

У тюрмі заголосили.

І від тих солоних сліз

Льох увесь по швах поліз:

Спершу стіни тануть стали,

Потім двері з цукру впали.

І щаслива дітвора

З криком радісним «ура!»

Задала стрімкого дьору

Од царя страшного з двору.

А вояки в штанях синіх

Мчали назирці на свинях,

І кричали, й докоряли,

Й помідорами стріляли.

Ось-ось-ось були б спіймали,

Але свині раптом стали

Й повернули до лози

Смакувати гарбузи.

Як вояки не галділи,

Свині й слухать не хотіли —

Тільки рохкали й хрумтіли,

Гарбузи все їли, їли.

А наївшись, як одна,

Всі чкурнули до багна.

Тож вояки всі чимдуж

Мчали слідом до калюж

Та благали:

«Любі паці,

Вже пора вставать до праці!»

Свині добре все те чули,

Але й вусом не моргнули

І пролежали в багні

Дві секунди ще й два дні.

А тим часом наші діти

Мчали, мов несамовиті,

Через поле й сінокіс

Та й потрапили у ліс.

Тут, у лісі на поляні,

Квіти бавились рум'яні —

Грали в гилки, в коперка,

Танцювали гопака.

Як побачили малих,

Прудко кинулись до них,

Застрибали, заскакали,

У листочки заплескали:

«Йдіть до нас!

До нас у коло —

Потанцюєм, як ніколи!»

Квіти діток гратись кличуть,

А вони стоять, кигичуть:

«Там вояки в штанях синіх

Доганяють нас на свинях.

Хочуть ці лукаві круки

Повикручувать нам руки.

Ой! Ой! Ой! Де наші мами,

Що без них тут буде з нами!»

Квіти з жаху стали сині:

«Нас також потопчуть свині!..»

Тут до них підскочив дід —

Кущовик Червоний Глід:

«Не сумуйте, не кричіте,

Я поляну оточу.

І свиней топтати квіти

Відучу!»

Глід, Шипшина й Терен дикий

Вмить без галасу і крику

Всю поляну оточили,

Нашорошили голки

Й заганяли їх щосили

Свиням в ноги і боки.

І воякам шматували

Пишний одяг і тіла —

Впало ранених чимало,

Кров з них ріками текла.

Вже вояки, як не брались,

Тільки геть пообдирались —

В колючках, усі в крові

Повтікали ледь живі.

Розізлився Невмивака,

Що зірвалася атака,

І звелів поставить, клятий,

Круг поляни вартових,

Щоб зухвальців упіймати —

Хай чи мертвих, чи живих!

Він сказав:

«Дітей схопіть

І в чорнилі утопіть!»

І вояки в штанях синіх

Сновигали скрізь на свинях,

Доглядали, щоб малечі

Не було шляхів до втечі.

Ну а діти, бідні діти,

Стали худнути, марніти,

Стала їх бороти втома,

Закортіло всім додому.

І зітхала вся четвірка:

«Як нам тяжко!

Як нам гірко!»

Раптом трісь — і перед ними

Бородань малий з'явивсь.

Хитруватими очима

На четвірку він дививсь.

«Хто із вас додому хоче, —

Каже власник бороди, —

Хай лишень заплющить очі —

Віднесу його туди...»

Тільки всі отак зробили,

Всіх як вітром підхопило,

Закрутило, завертіло,

Заревло і загуло

Й над степами,

Над ярами,

Попід небом понесло!

Як розплющили всі очі,

Гульк — уже в своїм дворі!

Їх стрічають, обнімають

І бабусі, й матері.

І кричать мандрівники:

— Нас тепер ніяким дивом —

Навіть бубликом красивим! —

Не заманите віки

У країну Навпаки!

*Чи сподобалась тобі казка про країну Навпаки? Поділись враженнями.

*Про що розповідається у казці ? Чого вона нас вчить?

*Хто є головними героями твору? Розкажи про своє ставлення до них.

*Як хлопці потрапили у країну Навпаки? Чи сподобалось їм там ?

*Чому ця країна так називається? Що у ній було незвичного?

*Чому цар Невмивака наказав кинути дітей до льоху?

*Хто допоміг врятуватися малечі?

*Чи хотіли хлопці повернутись у цю казкову країну, коли опинись вдома?

*А у тебе ніколи не було такого бажання , помандрувати країною Навпаки?

Зірка Мензатюк

Письменниця народилась у селі Мамаївцях Чернівецької області. Писати почала, коли вчилася у другому класі. Це сталося так: одного разу вчителька задала написати вдома переказ «Ліс восени». Почавши з переказу, Зірка написала про лисячу нору, яку бачила в лісі, про білочку, що збирала ліщинові горіхи, а далі й про те, яким ліс стане взимку, коли його засипле сніг. Замість кількох рядочків переказ розтягнувся на цілих п'ять сторінок. І їй так сподобалося викладати на папері власну розповідь, що письменниця на цьому не зупинилася і написала ще й віршовану «Казку про кицю Мурку і дівчину Ганну», а в наступні дні — чимало віршиків. Перший її вірш був надрукований в 11 років. Закінчивши школу, Зірка вступила на факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Згодом працювала як кореспондент різних газет. Пізніше вона зрозуміла , що кар’єра не для неї , і присвятила своє життя дитячій творчості. Казки письменниці почали друкувати в журналах «Барвінок», «Соняшник», «Малятко», у закордонному журналі «Веселка», який виходив у США і Словаччині. Найвідоміші книги Зірки Мензатюк : «Тисяча парасольок», «Київські казки», «Таємниця козацької шаблі», «Зварю тобі борщику» та інші. 

Тисяча парасольок

Хочу розповісти про дівчинку, яку ти недавно бачив. Пам’ятаєш, у магазині: вона сердилась, аж ніжкою тупала, бо мама не хотіла їй купити... ой, забула що. Чи то іграшку, чи хустинку-носовичка, чи щось інше. А оце дівчинці (звуть її Улянкою) захотілося нової парасольки.

— Купи! — смикала вона маму за рукав.

— Нащо її тобі, Улясю, в тебе є парасолька.

— Але не така. Та без квіток, і не червона. Купи!

— Доню, в мене грошей не вистачить. Ми прийшли по інші речі.

— Інші потім купиш. А тепер парасольку!

Даремно мати вмовляла Улянку — та розсердилась, розпхикалась, оченята її наповнилися злими капризними сльозами.

— Ти нехороша мама! — вигукнула дівчинка, висмикнула руку з материної долоні і вибігла з магазину.

Надворі вона розгубилася. Плакати не хотілось — мама однак не бачитиме її сліз. Піти б додому, але одній лячно.

— Що, нудьгуємо? — раптом почула мала. Коло неї стояв дідусь з довгою білою бородою — такою, як ото приклеюють Дідам Морозам на Новий рік.

— Нудьгую,— погодилася Улянка. — А ви працюєте Дідом Морозом?

— Ні. Але твоєму лихові зарадити можу. Хочеш, я подарую тобі тисячу парасольок?

— Аж тисячу?

— Так, тисячу звичайних дощових парасольок. У мене є ще й тисяча особливих, чарівних...

— Не треба особливих,— швидко заперечила дівчинка, адже вона знала, що всілякі чарівні речі — вигадка, а насправді їх нема.— Я хочу звичайних парасольок.

— Гаразд,— дідусь вийняв з кишені якусь річ, схожу на старовинний годинник, і щось у ній покрутив.— Вони вже в тебе вдома.

— Дякую,—мовила Улянка, не дуже, вірячи сказаному.

Уявіть собі: вдома вона справді побачила безліч парасольок! Червоних, зелених, синіх, коричневих, жовтих, з ромашками і гвоздиками, трояндами й фіалками, в горошок і в смужку, з найвигадливішими візерунками... Була навіть така самісінька, як та, що мама не схотіла купити. Улянка схопила п і побігла на вулицю, адже там саме зашелестів, як на замовлення, веселий теплий дощ. Рясні краплі лопотіли по новій парасольці. Та от досада: нікого з подруг чи просто знайомих дівчаток надворі не було. «Ач, боягузки,— зітхнула Улянка.— Повтікали від дощу, начеб вони з цукру!» Вона розглядалася по вікнах і балконах, але й звідти ніхто не визирав, ніхто не дивився на її обновку.

Раптом з-за будинку вибігли дівчатка з одною на двох парасолькою. Несли її вони абияк, сукенки в обох намокли, а дівчатка ще й босоніжки поскидали і ляпали по теплих калюжах. Улянка заздро подивилась їм услід. «їхня парасолька краща. Може, в мене теж є така?»

Вона не помилилася: вдома справді знайшла блакитну, як і в подружок на вулиці.

І ось Улянка знову надворі. Але навіть чалапати по калюжах чомусь невесело. Поодинокі перехожі квапились додому, на Улянку ніхто не звертав уваги, нікому й на гадку не спадало, що в цієї маленької дівчинки є вже аж тисяча парасоль і така точнісінько, як у перехожих у руках, у неї, напевно, є теж. «А як би всі мені позаздрили, дізнавшись про це!» — подумала Улянка.

Вона вернулась додому і вибрала з десяток найяскравіших парасоль. Проте й на цей раз їй не гулялося. Парасольки були важкі, розсовувалися на руках і — нікого не

дивували. Тільки один чоловік з лагідними очима сказав своїй доні: «Бачиш, яка хороша дівчинка? Несе подружкам парасольки, щоб не помокли. Молодець!» Улянка почервоніла від незаслуженої похвали, гуляти зовсім розхотілося, і вона подалась додому.

Але й тут було не легше! Тато, вернувшись з роботи, хотів дивитися футбольний матч улюбленої команди, а до телевізора через парасольки годі приступитесь; диван і крісла теж завалені ними.

— Негайно прибери цей базар! — нагримав тато на Улянку.— Через тебе ніколи по-людськи не спочинеш!

Улянка взялась прибирати парасольки, але куди? Вони заповнили всю квартиру, лежали у всіх кутках, у шафах, на полицях...

— Мамо, я голодна! — побігла Улянка на кухню.— Давай вечеряти.

Мама тільки розвела руками:

— Яка вечеря, Улясю? Я ледве звільнила кухню від твоїх парасольок, тепер лиш починатиму варити...

Навіть лягти спати було неможливо: ліжечко теж заповнили кляті парасолі!

Вранці Улянка встала заспана й сумна. У двері подзвонили. Дівчинка відчинила й зраділа: це був учорашній дідусь.

— Негайно, негайно заберіть ці парасольки! — забувши привітатись, вигукнула вона.

— Як забрати? Всю тисячу?

— Всі до одної!

Дідусь зосередився і мовив довге-довге слово. Таке довге, що з ним казку буде важко дочитати до кінця. Якщо ви раптом схочете позбутись тисячі парасольок, подзвоніть мені, і я скажу вам те слово по телефону.

Так от, дідок мовив чарівне слово, і парасольки миттю пропали. Навіть усі речі, які через них мама, тато й Улянка не змогли покласти на місце, ураз прибрали себе самі. Дівчинка полегшено зітхнула.

— Усе-таки шкода, що ти не хочеш парасольок,— сказав дідусь.— Можу запропонувати тисячу незвичайних, з якими не буде ніякого клопоту...

— Куди я їх складатиму?! — відмахнулася Улянка.

— Їх не треба складати. І не треба носити з собою. У дощ досить оглянутись довкола.

— Невже?

— Ці парасольки мають ще одну властивість: стає дуже весело, якщо з кимось ними поділитись. То як, подарувати?

— Ага,— невпевнено погодилася дівчинка.

Вона саме бавилася з подругами в парку біля фонтана, коли небо захмарилось, повіяло прохолодою. Малі затривожились: треба вертати додому.

— Не журіться! — заспокоїла їх Улянка.— Один знайомий чарівник подарував мені тисячу парасольок, які з’являються, саме коли їх треба.

Поки діти розпитували про чарівника, важкі краплі посипалися на землю.

— Ой, де парасолі?

І раптом розлогий клен закивав їм гілкою: сюди, сюди! Дощ скочувався по його листю, і під крону не потрапляло жодної краплі. Справжнісінька зелена парасоля! Діти зграйкою гайнули у сховок.

— А до мене хто? Моя парасолька з цвітом! — кликала молоденька липка.

— А моя з яблучками! — шелестіла яблуня.

— У мене крона найрозлогіша,— хвалився горіх.

— Моя ж найвища,— додавав своє стрункий ясен.

— А моя з горобцями! — і собі манила дітей плакуча верба.

Дівчатка ховалися то тут, то там під розлогими кронами-парасолями, перебігали з-під одного дерева під інше і так голосно сміялися, що навіть сонце визирнуло крізь проталину в хмарі. А дощ шумів, розливався теплими калюжами,— ще цього літа не було такого веселого, такого сліпого дощу! Зелені парасолі намокали, краплі пробирались-таки поміж листя, але хіба то біда? Від дощу ростеться краще!

— А гарно ти придумала про чарівника і його парасолі,— сказали Улянці дівчатка, коли дощ перестав.

— Ага,— не стала заперечувати вона й сама здивувалася, як усе-таки незрозуміло буває: від тисячі парасоль утіхи менше, ніж від простого сховку під деревами.

*Чому Улянка вередувала?

*Хто виконав її бажання?

*Як почувалась дівчинка , коли отримала тисячу парасольок?Чи стала вона щасливою?

*Як ти розумієш слова: «Від тисячі парасоль утіхи менше, ніж від простого сховку під деревами» ?

*Як ти вважаєш , чи роблять речі людей щасливими?

Таємниця козацької шаблі

(Уривок)

Розділ 1, у якому з’являється Машка

Спочатку давайте познайомимося з Машкою. Вона не вельми гарна, хоча вважає себе красунею. У неї великі, ясні кришталеві очі — ото через них і зроджуються Машчині претензії на красу. Вночі вони пронизують темряву, наче ніж розм’якле масло. Але більше їй нічим похвалитися. Машка давно вже не першої молодості, щоб не сказати підстаркувата. Їй не завадило б підфарбуватися. Рясні прищі також не додають їй принадності. Ззаду в неї наліплена трохи облізла наклейка з собакою, тому що першим Машчиним власником був якийсь професор, великий любитель псів.

— Наклейку треба здерти, — мовила мама, оглядаючи Машку, яку тато щойно придбав.

Ви, певно, здогадалися: Машка — звичайний автомобіль-легковичок вітчизняного виробництва. Хоча ні, не такий уже й звичайний. Часом з Машкою траплялися дивні речі. Але цього ще ніхто не знав.

— Мій друже, тобі підсунули непотріб. Глянь, яке тут усе бруднюче, — сказала мама татові й докірливо похитала головою.

Вона принесла ганчірку й відро з водою й заходилася шкребти, драїти, витирати автомобіль зовні і всередині, а Наталочка з татом їй допомагали. Вони вимили дверці, приладну дошку, довго вибивали й вишуровували сидіння, аж ті врешті стали майже чистими.

Коли черга дійшла до заднього скла з собачою наклейкою, мама втомлено махнула рукою:

— Ну її, хай лишається. Я вже геть заморилася.

— Як на мене, то ця псюка навіть кумедна, — сказала Наталочка. — Мені вона подобається. І машина подобається теж.

Авто по-змовницьки підморгнуло їй правою фарою. Певно, то тільки здалося. І все ж воно явно повеселіло. Його очі-фари, протерті чистою ганчіркою, засяяли, пускаючи сонячних зайчиків.

— Справжнісіньке старе одоробло, — скрушно говорила мама, стоячи перед вимитою машиною. — Мало того, що облізле. Воно ще й червоного кольору. Помідор, а не авто.

— Дівчата, що ви! Це чудовий колір! — заступився тато за свою обраницю. — Червоні машини здалеку видно, тому вони безпечні на трасі. До того ж цей відтінок називається романтично й інтригуюче: «корида».

— Не знаю, що спільного в кориди з помідорами, — мама невдоволено знизала плечима. — Крім того, в цьому авто нема кондиціонера. І несправне радіо.

— Дівчата, ви не розумієтеся! — загарячкував тато. — Головне в автомобілі — ходова частина. А в цієї машини прекрасна ходова!

Він бадьоро вдарив ногою по колесу, і блискучий, тільки трохи поіржавілий ковпак відпав і покотився геть.

— Хор-роша мені ходова! — засміялася мама. — Клепки розсипаються.

— Це всього-навсього ковпак, — боронився тато. — Ось давайте проїдемося, тоді побачите.

Він приладнав на місце іржавий ковпак і хотів було сісти за кермо, але мама його випередила. Вона саме закінчила курси водіїв і тепер зібралася показати, чого навчилася.

Наталочка умостилася поряд з мамою на передньому сидінні, а татові нічого не лишалося, як сісти позаду.

— Теж мені, розвели матріархат, — бурмотів він. — Ну, рушаймо!

Мама взялася за діло, наче справжній водій-ас.

Натиснула на педаль зчеплення, тоді на газ, але авто чомусь засмикалося, а двигун заглух.

— Н-но, Машко, не брикайся, — мовила мама й знову завела двигун.

— Ха-ха, Машка! — засміялася Наталочка. — Так її й назвімо!

Звідтоді в машини з’явилося ім’я.

З другого разу вони рушили вдало, і Машка жвавенько побігла вулицею.

— А що я вам казав, дівчата, — торжествував тато на задньому сидінні. — Не машина — звір! Можеш перевірити ще й гальма.

Мама притьмом надавила на педаль, і — бум! — Наталочка врізалася лобом у вітрове скло, аж загуділо.

— Хто так гальмує? — залементував тато.

У Наталочки на лобі поволі наливалася велика синювата ґуля.

— Я не винна, я гальмувала правильно. Це твоя Машка з вибриками, — виправдовувалася мама.

Тато розсердився ще дужче.

— Ти не вмієш водити машину! Чого тебе на курсах учили! — розрепетувався він і не заспокоївся, поки сам не сів за кермо.

Назад до будинку вони під’їхали пересварені й набурмосені, а Наталочка світила ґулею.

Як на те, біля під’їзду стовбичив татів приятель пан Богдан, історик, мандрівник і взагалі вельми цікавий чоловік. Він заусміхався, побачивши тата за кермом.

— О, панство Руснаки купили собі авто! — і зрадів, і здивувався він.

— Еге, — кивнув тато, знову просяявши, мов повен місяць на небі. — Поїдемо на море своїм ходом.

— Гм, на море, — повторив пан Богдан загадковим голосом, що обіцяв цікаве продовження.

Мама запросила гостя в хату, і невдовзі вони сиділи за обіднім столом, смакували борщем із свіжими пампушками й обговорювали Машчині достойності.

І тоді пан Богдан сказав таке, від чого Наталоччина душа затрепетала. — Добре, що ви придбали машину, — сказав він. — Тепер ви зможете врятувати одну дуже цінну старовинну річ, нашу історичну реліквію, якій загрожує небезпека, а то й навіть знищення.

*Хто така Машка? Опиши її.

*Чи вподобала нову автівку сім’я Руснаків?

*Як Наталочка набила собі гулю на лобі?

*Куди планувала їхати сім’я своїм автомобілем?

*Хто прийшов у гості до Руснаків? З якою новиною?

*Пофантазуй , чим могла би закінчитись історія? Які пригоди спіткають сім’ю?

Галина Вдовиченко

(1959)

Вдовиченко Галина Костянтинівна - українська журналістка, письменниця сучасності. Народилася на європейській частині Росії. Тепер живе у Львові та працює у газеті «Високий Замок». Освіту письменниця здобула за спеціальністю "філолог" у Львівському національному університеті ім. Івана Франка. Має чимало захоплень.  Дуже любить дизайн одягу та інтер’єрів , колекціонування рукавичок та вечірніх торбинок. Галина  Вдовиченко видала декілька книг. Окрема серія її оповідань призначена спеціально для дітей. Це, зокрема, «Ліга непарних шкарпеток» , «Мишкові Миші».

Ліга непарних шкарпеток

(уривки)

З нижньої шухлядки прочиненої шафи визирали шкарпетки. Звичайні шкарпетки, лише розпаровані. Усі – по одній. Усі – різні. Синя з діркою там, де великий палець. Біла спортивна, з футбольним м’ячем на боці. Тепла зимова, виплетена на дротах з овечої вовни. Рожева з двома смужками, голубою та синьою. Смугаста, наче зебра. Маленька з ведмедиками. Трошки більша з машинкою. І ще кілька різних, неподібних одна до одної. І усі ці розпаровані шкарпетки, кожна – без своєї половинки, уважно спостерігали за тим, як господар збирається на роботу. На його ногах ладно трималася пара новеньких сірих шкарпеток із тонкої бавовни. Вони задоволено позирали в бік шафи: чи хто-небудь бачить, як вони пасують господареві? Чи помічають, як злагоджено та спритно рухаються з ним? Господар без них – ані кроку. Щасливі обраниці пірнуть зараз у шкіряні туфлі з довгими носами та вийдуть з дому. Вони почергово тиснутимуть в автівці на педалі, походжатимуть офісом, кататимуться у ліфті та перезиратимуться під столом у залі засідань з іншими, такими ж, як вони, діловими шкарпетками, що ходять на роботу разом із людьми. Бо такою є доля успішних шкарпеток, які тримаються по двоє вкупі. З горішньої полиці шафи, де саме мешкали такі щасливі шкарпетки, у ранкові хвилини ніхто не визирав. Складені або скручені по двоє, вони спокійно чекали моменту, коли рука господаря, або ж господині, або ж когось із дітей потягнеться до них, бо неодмінно прийде і їхня черга виходити з дому. Як не сьогодні, то завтра, як не завтра – то післязавтра. У будь-якому випадку господарі про них не забудуть. Тому нема чого хвилюватися й визирати назовні, як це щоранку роблять ті невдахи з нижньої шухлядки. Загубили необачно свої половинки, а тепер заздрять нормальним шкарпеткам. Так думали парні шкарпетки, що були впевнені у своєму майбутньому. А господар тим часом вже надівав на руку годинника, вив’язував краватку, посьорбуючи каву з горнятка, шукав свою мобілку, і усе це – під мовчазними поглядами шкарпеток з нижньої шухлядки. Жодна з них не могла вийти з дому з господарем. Бо якій би людині спало на думку піти на роботу в одній шкарпетці?… Або у двох різних?… Мешканці нижньої шухлядки не раз обговорювали між собою найважливішу тему: куди поділись їхні пари і де можна було загубитись в одному помешканні? Цього ніхто з них второпати не міг. Можливо, шкарпетки розлучила пральна машина?… А може, це зробив вітер, що бавиться мотузкою та прищіпками, смикає та розгойдує усе, що сохне на балконі?… А може, винен пес, який приходить у суботи в гості зі своєю хазяйкою і нібито слухняно сидить біля її ніг, поки жінки п’ють каву та сміються, але ж хтозна… Може, він і є тим таємним викрадачем шкарпеток?… – Сьогодні обов’язково розберу цю купу мотлоху! – пригрозила господиня, побачивши прочинені дверцята шафи. – Повикидаю з хати увесь непотріб! І з силою заштовхнула шухлядку у глиб шафи. Зробилося темно. Було лиш чути, як господиня побажала господареві хорошого дня, замкнула за ним двері та й узялася збирати хлопчика та дівчинку, перш ніж вивести їх з дому.

 Рипнули двері шафи, впустивши смужку сонячного світла. Це хлопчик встав навшпиньки, вибираючи собі шкарпетки. Вибрав сірі однотонні, як у тата. Даремно самотня шкарпетка з машинкою на боці намагалася потрапити йому на очі. Він на неї жодної уваги не звернув. Згодом і дівчинка до шафи зазирнула. Вихопила з нижньої купки шкарпетку з ведмедиками, покрутила у руках. – Мої улюблені!.. – сказала із жалем. – Де ж друга?… І назад жбурнула. Дві білі новенькі шкарпетки опинились на її маленьких ніжках і побігли до дверей. Того дня господиня й справді вирішила навести лад у шафі. Вона вже не раз обіцяла безжально повикидати увесь шкарпетковий непотріб на смітник. Так би воно і сталося, але одна подія стала на заваді. Серед чистих сухих шкарпеток, принесених з балкона, опинилась рожева з двома смужками, голубою та синьою. Така сама, як у шухляді самотніх шкарпеток! Уздрівши одна одну, сестрички кинулись обійматися і одразу ж перебралися поверхом вище, на поличку до парних шкарпеток. – А це що таке? Знову?… – насупила брови господиня, тримаючи у руках сіро-чорний згорток. Щоразу він потрапляв їй до рук! Вкотре роз’єднавши чорну та сіру шкарпетки, господиня скинула їх донизу. Хтозна, може й справді знайдеться пара до кожної, он рожеві зі смужками знайшли ж одна одну. Але сіра і чорна не шукали собі пари: вони були переконані, що є парою. – Та ви ж різного кольору, – тепло усміхалась до них зимова вовняна шкарпетка. – Ні, – відказували вони, – ми обидві сіро-чорні. Придивіться уважніше! – Та у вас навіть вершечки різної ширини, – під’юджували їх. – Ви навіть різного розміру, якщо придивитися! Сіра та чорна тулилися купи, одна старанно витягувала шию, щоб здаватися вищою. Вони вже кілька разів потрапляли на поверх до парних шкарпеток, а їх знов і знов скидали донизу. Це раз у раз робила господиня. Хоча й верхні шкарпетки хотіли нагнати чужинців, але таки втримались, послухались якоїсь розважливої пари. «Облиште їх!» – сказала пара. І верхні шкарпетки погодились терпіти присутність диваків, хоча дехто й підсміювався зверхньо: от, мовляв, пара! Гриць та Варвара! Сіра з чорною трималися разом і мріяли піти з господарем у кіно чи у гості. Або хоч прогулятися парком. Та хоч би й за хлібом до ближньої крамнички вийти! Аби на вулицю! Але мрії так і залишалися мріями. Коли за господинею зачинилися двері і в домі стало тихо-тихо, шкарпетки з нижньої шухлядки повистрибували на підлогу. Усі до одної. Лиш мереживна панчішка залишилась. Вона вважала себе особливою, не такою, як її найближчі сусіди, і не такою, як ті, що нагорі. Так воно насправді і було. Усі, як не крути, були шкарпетками. А вона – вишуканою та ексклюзивною панчішкою. Тепер іще більш неповторною, бо самотньою. Ніхто на неї не був схожий – на таку довгу, такого ніжного сірого кольору, із такою панською мереживною коронкою вгорі. А їй і самій було не зле. Вона потерпала лиш через те, що давно не була у театрі, а театр вона любила понад усе. – Панчішко, гайда до нас! – гукнули до неї з підлоги. Але панчішка нічого не відповіла, лише байдуже глянула вниз – та й відвернулась. Вона завжди трималася окремо від усіх. – Браття! – вигукнула тоді синя з діркою. – Сестри! – додала вона. – Дорогі шкарпи, шкарпетони, шкарпані та шкарпуки!..

 І тут варто зупинитись і сказати, що синя з діркою – насправді не вона, а він. Синій- з-Діркою, або ж просто – Синій. А тим, хто не знає, варто пояснити, що у шкарпеток існує своя класифікація. І вона стосується усіх – і парних, і непарних. Старі, досвідчені та грубі, виплетені з овечої вовни, називаються шкарпами. Колишні офісні працівники та спортсмени – це шкарпетони. Шкарпані – це шкарпетки жіночого роду. А різний кумедний шкарпетковий дріб’язок з дитячими малюнками – це шкарпуки. Включно з найменшою нацюпунькою – зеленою шкарпеткою для немовляти. І усі вони зараз оточили Синього-з-Діркою шкарпетона і приготувалися слухати. Лише Панчішка залишилася у шухляді. – До нас усі ставляться зневажливо! – почав Синій, ворухнувши великою діркою. – А хіба ми винні, що пари не маємо? Хіба кожен з нас від того удвічі гірший? Ні! Ми потрапляємо до людей лише на мить, щоб вони переконалися у нашій – з їхньої точки зору – непов- ноцінності і відкинули нас убік, як непотріб. Шкарпетки схвально загули. Синій говорив те, що вони думали. – …Нас погрожують викинути на смітник! – далі вів шкарпетон. – Лякають тим смердючим смітником! Хоча ми ще сповнені сил, планів та надій! Нам не місце на смітнику! – Не місце!!! – підхопили шкарпетки.  – Ми на смітник не хочемо! – Не хочемо!!! – А чого ми хочемо? – не вгамовувся Синій. – Чого ми хочемо, друзі? – Жити цікаво! – Бути потрібними! – Знайти свою пару! – Пробитися до людей! – вигукнув Спортсмен, він мав мрію пробитися до людей зі своїм м’ячем. – Вирости великою! – пискнула зелена шкарпеточка для немовляти Мацюпунька. – То що нам залишається робити? – вже спокійніше запитав Синій. – Що? – дружньо озвалися усі. – Об’єднатися! – була відповідь. – Об’єднатися – і захищати кожного, хто цього потребуватиме. Хто потрапить у халепу. Кому погрожуватимуть. Хто зневіриться. І шукати, шукати, шукати усім разом те, що ми втратили, тих, кого ми загубили. Я правильно кажу? – Правильно! – підтримали шкарпетки. Білий Спортсмен почухав м’яч на своєму боці. – Кожна команда, кожне товариство, спільнота чи об’єднання зазвичай мають якусь назву, – зауважив він. – І нам себе варто назвати. Скажімо, «Динамо»… Або «Металург»… Або ж «Карпати». – Ми матимемо свою назву, таку, якої ще ніхто не мав, – озвався на цю пропозицію Синій і замислився. – Ліга непарних шкарпеток! Ось як я пропоную назвати нашу спільноту. – Ліга непарних шкарпеток! – схвально загули шкарпетки. – Ліга непарних шкарпеток! Тоді і Вовняна Шкарпа подала голос. Вона вже було задрімала, але, почувши назву, прокашлялась і сказала: – І нехай лише спробують нас роз’єднати!.. На хвилі піднесення вирішили не відкладати добрі справи у довгу шухляду – і негайно рушили обстежувати територію. Шукати втрачені шкарпетки. Може, вони десь лежать і чекають, поки їх знайдуть? – Гайда за тими високими подушками подивимось! – запропонував шкарпук з ведме- диками. Його усі так і називали – Ведмедик. Йому дуже хотілося потішити дівчинку знахідкою. Недарма ж дівчинка вважала шкарпетки з ведмедиками своїми улюбленими. – Гайда у подушкові гори! – підтримали усі. – Гайда у Шкарпати!

Ті диванні подушки на канапі і справді нагадували великі гори Карпати. І шкарпетки посунули вервечкою просто на них. Підтягували одна одну, підсаджували, дерлися вгору. Спускались у щілини. Аж потомилися. І нічого не знайшли, нічогісінько. Окрім гумки для волосся, схожої на маленьку, згорнуту кільцем зелену гусінь. І пульта від телевізора – його вчора ввечері загубив господар. Шкарпетки виштовхали пульт на помітне місце, щоб господар його більше не шукав. А зелену гумку забрав собі найменший шкарпук, якого усі називали Крихітка. Він, не звертаючи уваги на іронічні погляди, накрутив собі гумку на вершечок, аби видаватися трошки більшим. Заходилися дуріти, стрибати з подушки на подушку та катулятись по канапі. Особливо тішились шкарпуки – Крихітка, Гонщик (той, що з машинкою) та Ведмедик (той, що з ведмедиками). Не відставала від них і гарна смугаста шкарпані на ім’я Зебра. Та й Вовняна Шкарпа розрухалась як ніколи.

*Як ти гадаєш, що буде далі?

*Хто є головними героями цього твору

*Чому шкарпетки вирішили вилізти з шухляти і шукати свої пари?

*Чи можна вважати шкарпетки справжніми друзями?

 Прочитай статут Ліги непарних шкарпеток. Доповни його своїми ідеями.

- Наш статут мав би кілька пунктів, - почав Синій. – Правило перше я визначив би так: триматися купи і не залишати товариша у біді.

- Правило друге, - підхопив Гонщик, - радіти радості товариша, як своїй власній.

- Правило третє, - Спортсмен торкнувся м’яча на своєму боці, - діяти злагоджено, як одна команда.

- Правило четверте, - дочекалася своєї черги Зебра, - сподіватись на краще. І ніколи не втрачати надії.

- Я теж хочу додати, - озвалась Панчішка. – Не вважати себе вищим від інших.

*Поміркуй , як мають поводитись справжні друзі.

Леонід Шиян

Леонід Шиян – відомий сучасний письменник. Писав твори , які висміювали проблеми у суспільстві. Працював у редакції знаменитого українського сатиричного журналу «Перець». Його батько    Анатолій  також був письменником. Автор книг для дітей: «Про смільчака малого – коника морського» (1961), «Брат Голубого дельфіна» (1962),  «Пригоди Босмінки» (1975. Декілька його творів було надруковано у науково-фантастичних збірках «Позивні Альфи Лебедя», «Знак зодіака» (1965).

Пригоди Босмінки

(Уривок)

Пузанчик пропонує дружбу

«І чому мені так не щастить? – журилася Босмінка. – І на зріст не вдалася, і зуби не ростуть – кожний скривдити може. Навіть хатки своєї – і то нема. А що, коли збудувати її? Тільки як? З чого  починати?»

«Подивлюся, як інші це роблять», - вирішила Босмінка й подалася в дорогу.

Невдовзі вона помітила між рослинами якусь трубочку.

«Що це?» - насторожилася Босмінка і підпливла ближче.

Трубочка була незвичайна – склеєна із шматочків дерева, піщинок та малесеньких черепашок. Босмінка сіла на неї і постукала ніжкою: чи міцна?

 - А хто там пустує? – почувся сердитий голос.

Від несподіванки Босмінка мало не впала з трубочки. А звідти показалася малесенька голова, висунулося шестеро довгих ніжок.

Угледівши непрошеного гостя, голова миттю сховалася назад.

Босмінка здивувалась: «І чого б це лякатися?!» Їй стало смішно. Підпливла до отвору трубочки і закричала:

 - Та не бійся! Це я, Босмінка!

Голова висунулася знов.

 - А я й не боюсь! – ображено відказала вона. – Нам, личинкам Волохокрилів, ніхто не страшний: тільки щось трапиться – в хатку сховаємось…

 - А що, коли й звідти витягнуть?

 - Витягнуть? – розсміявся майбутній Волохокрил. – Кого, мене? Ану, спробуй!

Босмінка вхопила його за ніжку і стала тягнути. Та хоча як вона силкувалася,  - нічого не виходило. Волохокрильчик тільки реготав так заливисто, наче його лоскотали.

Нарешті, безнадійно зітхнувши, Босмінка пустила ніжку.

 - Ну, то як? – вдоволено мовив Волохокрильчик. – Силоньки не стає? Ех ти-и! Та в мене ж на тілі гачечки: зачеплюся ними за трубочку – нізащо в світі не подужаєш!

 - От би мені таку хатку! – захоплено вигукнула Босмінка.

 - Хороша, еге ж? Ось тільки ремонт їй потрібен: учора об камінчик ударився – стінку пошкодив.

Босмінка глянула на трубочку: на ній  і справді була малесенька щербинка.

Перебираючи ніжками, Волохокрильчик опустився на дно. Босмінка попливла слідом.

Волохокрильчик відшукав піщинку і, піднявши її ніжками, приміряв до щербинки. Завелика! Він сердито жбурнув піщинку і вхопив іншу. Ця якраз підійшла. Тоді він облизав піщинку і міцно приклеїв її до трубочки.

Тут Босмінка зовсім втратила спокій. Чим вона гірша від цього хвалька?! Вона теж збудує собі хатку!

До роботи ж ! Мерщій!

Для підлоги Босмінка уподобала гладенький шматочок кори. Лягла на нього і переконалася, що спати буду зручно. Тепер треба мурувати стіни. Знайшла маленьку черепашку і поклала на кору.

Волохокрильчик насмішкувато стежив за її роботою.

Уважно оглянувшись, Босмінка помітила ще одну черепашку – круглу, велику. Вона підпливла до неї і спробувала  підняти. Ого, ну й важка! А що, коли підкотити?

Босмінка поставила черепашку на ребро і почала штовхати її вперед.

Але що це? Вода зруйнувала всю будівлю. Шматочок кори віднесло далеко вбік.

Побачивши, як засмутилася  Босмінка, Волохокрильчик аж зайшовся од сміху і разом з хаткою перекинувся на спину.

 - Ой, держіть мене! Ой, не можу! – реготав він, качаючись по піску. – Та хіба ж без клею збудуєш?! От що потрібно мати!

І Волохокрильчик випустив з рота тоненьку клейку шовковинку.

Босмінка похнюпилась: «Що ж мені робити?»

Волохокрильчик раптом сховався в свою трубочку. Босмінка здивувалася: кого це він злякався? Вона озирнулася – і все зрозуміла.

З найближчих заростей викотився червонястий, завбільшки з горошинку жучок. За ним гналася довга, схожа на чудернацьку безкрилу муху, істота. Це була личинка Бабки.

Зроду не бачила Босмінка, щоб хтось так плавав. Ось із черевця личинки вирвався струмінчик води – і грузну хижачку наче хтось штовхнув у перед. Швидко посуваючись, личинка знову викинула струмінчик – і знову ривок уперед.

Босмінка кинулася до водяної сосонки і причаїлася.

Погоня швидко наближалася. Жучок щосили загрібав ніжками, однак личинка вже наздоганяла його.

«Ой – ой, зараз схопить! – аж пересмикнуло Босмінку. – Що робити?»

Тим часом червоняста горошинка порівнялася із сосонкою.

 - Сюди! Сюди! – одчайдушно писнула Босмінка. Вона рішуче витягла хоботок і смикнула жучка за ніжку.

Личинка промчала мимо. Викинувши вперед губу з двома гострими гачками, вона з розгону встромила їх у струнку комишинку. Гачки зімкнулися, ніби кліщи, й застрягли.

 - Тікаймо! – скрикнула Босмінка. І вони швидко – швидко попливли.

Невдовзі кровожерлива личинка зосталася далеко позаду. Переконавшись, що за ними ніхто не женеться, втікачі зупинилися перепочити.

Жучок зовсім змучився. Від пережитих хвилювань у нього дрібно тремтіли вусики. Знесилений, він присів на якийсь корінець і з вдячністю сказав:

 - Без тебе я пропав би… Будьмо друзями!

 - Будьмо! – погодилася Босмінка. – А як же тебе звати?

Жучок підозріло глянув на неї і нерішуче промовив: 

- Пузанчик.

*Що цікавого ви дізнались у цьому творі?

*Де живуть головні герої? Що ти знаєш про мешканців річок?

 *Чому Босмінка вирішила збудувати собі хатину?

*Як Пузанчик і Босмінка затоваришували?

Нузет Умеров

(1931)

Письменник народився і зараз проживає у Сімферополі. Закінчивши школу, працював токарем, слюсарем ,  шахтарем. Вірші почав писати ще у школі. Це захоплення привело його у Москву , в Літературний інститут імені М. Горького, де він познайомився з тогочасними відомими письменниками. Нузет Умеров дбав , щоби кримсько-таратська культура була більш відомою серед молоді. Саме тому часто писав різні твори для  дітей та юнацтва. Його відомі книги : «Ведмідь-гора», «Моя Батьківщина», «Мій друг Руслан» та інші.

ДИКТАНТ

Середньої школи в нашому селі нема, тому першого вересня я йду в сусіднє село: там є середня школа. Йду і рахую: туди два кілометри, назад два кілометри. Двічі по два-чотири. За тиждень це буде двадцять чотири, за місяць дев'яносто шість, а за рік тисячу з гаком... Так можна і земну кулю обійти.
Мене записали в п'ятий "б". Поки записували - пролунав дзвоник і я запізнився на перший урок. Я зайшов у клас і голосно сказав: "Добрий день!" Весь клас підвівся на ноги І хором відповів: "Доброго дня, пане директор!'" Телепнем я ніколи не був, тому відразу зметикував: повинен був прийти директор, а прийшов я.
Вчителька записала моє прізвище, зиркнула на парту біля вікна, де сиділа руда-руда дівчинка і ткнула указкою:
- Можете зайняти вільне місце. По класу прокотився смішок. Я не телепень, але я нічого не зрозумів, а поки метикував до класу ввійшов директор.
На перерві моя руденька сусідка тихо запитала: 
- А як тебе звати? 
- Руслан! - голосно відповів я.
Весь клас чомусь розсміявся. Я не телепень, але я нічого не зрозумів і тихенько запитав у сусідки:
- А тебе як звати?
-Руслана...
Все зрозуміло. Тепер нас почнуть дражнити. Добре що хоч не Людмила, як у Пушкіна... Руслан і Людмила. Я помітив, що сусідка зніяковіла і тому запитав:
- А прізвище?
- Каралець...
- Як ти сказала? - здивувався я.
- Ка-ра-лець... А що?
- Нічого. Моя бабуся народилася в селі Каралез. Це за Бахчисараєм...
- Дивно... - промовила вона і я в знак згоди кивнув головою. - Я й не знала, що в Криму є таке село...
В нас кожного дня по шість уроків. Не школа, а університет. Перший урок - українська мова. Останній - кримськотатарська, а між ними ще й англійська... Цікаво, якщо змішати три мови, що вийде? Певне вінегрет...
Українська мова мені дається легко. Я навіть пісню вивчив "Дивлюсь я на небо та й думку гъадаю". Весь клас співає "гадаю", а я - "гъадаю". Вчителька каже, що я єдиний співаю правильно...
На перерві Руслана пригощає мене яблуком, але я ввічливо відмовляюсь. Тут тільки дай повід - відразу весь клас почне дражнитись "Руслан і Руслана - закоханих пара..." Тому я мушу поводитись обережно і дипломатичне, як посол дружньої держави.
У п'ятницю вчителька попередила, що в понеділок будемо писати диктант. Я як почув слово "диктант" мені стало кепсько: закололо в боку, в животі, засвистіло у правому вусі. У мене погана звичка: як чую, так і пишу. Отож, диктант для мене все одно, що пірнати з мосту: хочеш - не хочеш, очі самі заплющуються... Я в житті більше трійки з мінусом за диктанти не отримував.
У понеділок я йшов у школу з твердим наміром бути дуже уважним і писати не так, як чую, а так, як диктує вчителька.
Сиджу. Пишу. Т раптом у мене засвистіло в лівому вусі: вчителька почала вимовляти татарські слова: "Кішка лежить на килимі..." "Кішка лежить" - це по-українськи, а "килим"- по-татарськи. Може вчительки змовилися зробити один диктант двома мовами?.. Скоса зиркаю на свою руду сусідку: та пише і нічому не дивується. Слухаю далі: - Весною на баштані посадили гарбузи й кавуни... Знову здіймаю на вчительку здивовано очі: українською "баштан", татарською "бостан". По-українськи "гарбуз", по-татарськи "къарпуз"... А "кавун" взагалі пишеться однаково...
Зробивши паузу вчителька мимохідь пояснює нам, що українською "гарбуз" це те що російською "тыква", а "кавун"- "арбуз". От здорово! А по-татарськи "къарпуз" - це "арбуз", а "кавун" - "диня". "Гарбуз" або "тыква" - по-татарськи "къабакъ".
Виходить, що колись, десь і хтось переплутав. Або татарин, або українець. А потім так І пішло...
Гаразд, думаю, мене не проведеш... писатиму так, як каже вчителька. Пишу далі; "Ненька повела внука на майдан"... Ач! Не вистачає мені цієї нені вдома! Бабуся ще й досі співає мені на сон "ай-нені", свого улюблену колискову пісню, ніяк не хоче зрозуміти, що я давно вже не дитсадівського віку. Ну, гаразд, "нені", а "майдан"? Як писати - "майдан" чи "мейдан"? По-татарськи мейдан", а вчителька сказала "майдан"... Так і напишу.
Далі: "Гайдамака зістрибнув з мажари, поправив пояс і голосно гукнув: "Шановні панове!" Ні, вони справді змовились ці наші вчительки! Що коли й англійка до них приєднається... Я тяжко зітхаю і дивлюся на вчительку з докором. Чи знає вона, що по-татарськи "гайдамака" - це розбійник. В Криму колись жив відомий розбійник і звали його Алім-айдамакъ. І про "мажару" я знаю. "Мажара" - це віз з великими колесами. В мажару запрягали волів і возили сіно й солому, А ось слова "панове" у нас нема. Щоправда мама любить повторяти "пап або пропав..." Далі: "Козак дістав з кисета люльку, тютюн..."
Тут щось не так... Я остаточно перекопуюсь, що вони змовились. "Козак" - це кьазакі! Вільний, як птах! "Кисет" - це кисет. "Тютюн" - це тютюн. От тільки слово "люлька"... Але я відразу ж здогадався, що це не та люлька, в якій дітей колишуть, а козацька люлька для куріння...
Диктант я написав. Здав - і мерщій додому. Ходжу довкола бабусі, уважено вивчаючи з усіх боків. Бабуся зиркнула на мене поверх окулярів:
- Руслане, внучку, що з тобою?
- Зі мною, бабусю нічого, а ось з вами не все ясно...
- Як це? - здивувалася бабуся, поправляючи окуляри.
- Скажіть мені чесно... - бабуся відразу насторожується - чому ви назвали мене Русланом?
- Як це чому?! Мені дуже подобається це ім'я. 
- Але це ж ім'я не татарське!
- Чому не татарське! Татарське і дуже давнє. Раніше наші предки, яких називали половцями, жили по сусідству з руським народом, так у старовину називали українців. І якщо половець одружувався з українкою, то первістка називали руський хлопчик - Руслан.
Все ясно. Я сідаю побіля бабусі і запитую пошепки:
- Скажіть, бабусю, чесно, у нас іі роду були українці?
- Не знаю! - розводить бабуся руками.
- Як це не знаєте! - обурююсь я. - Звідки ж тоді стільки однакових слів?! 1 чому мого руду сусідку по парті звати так само як і мене - Руслана? І знаєте, яке в неї прізвище? Таке ж, як і назва вашого рідного села - Каралез!
Я переповідаю бабусі свій перший диктант на українській мові і бабусині окуляри опускаються на самісінький кінчик носа. Навіть слово "нені" є! - додаю я і бабусині окуляри падають на підлогу.
- Давай, внучку, дочекаємось тьотю Наджіє і запитаємо в неї. Вона ж вчитель історії, мусить знати...
Тьотя Наджіє - менша дочка моєї бабусі. Вона живе й працює в Сімферополі і приїде до нас не раніше неділі...
Дорогою в школу я наздоганяю Руслану і допомагаю їй нести портфель, набитий підручниками. Тепер я повинен ставитись до неї по-особливому, а раптом вона виявиться моєю найближчого родичкою? І взагалі, вона мені дуже подобається. У неї веснянки на носі поблискують як золоті монетки... Якщо будуть дражнитись - нехай дражнять...
Зате як гарно звучить: Руслан і Руслана.
Між іншим за диктант я отримав п'ятірку. Це перша п'ятірка в моєму житті. П'ятірка за диктант.

Диктант

Диктант.Лунає в класі мова
співуча, наче джерело.
Вслухаюсь я у кожне слово,
щоб не зробити помилок.
Пишу. За вчителем слідкую.
І раптом... Що це? От дива!
Я з уст його знайомі чую,
з дитинства звичнії слова.
Щораз звучить татарське слово.
Хіба це українська мова?
Пливуть, пливуть слова до мене,
ті, до яких я змалку звик:
майдан, базар, газ, кава, нене,
кавун, баштан, тютюн, сірник,
кушак, джерела, килим тощо...
Звідкіль їх корені ідуть?
Бахчисарай? Чи Львівська площа?
Звучання те саме і суть.
А, може, серед українців
(у бабці попитаю я)
в якомусь дальньому колінці
в моїм роду була рідня?

З кримськотатарської переклала Ольга Тимохіна

. *Чим подібні оповідання і вірш Нузета Умерова з однойменною назвою «Диктант»?

* На якій мові діти писали диктант?

*Хто ці учні за національністю?

*Чому здивувався хлопчик?

*Чи знаєш ти якісь всім знайомі слова , які мають іншомовне походження?

* Як ти гадаєш , чому автор вирішив написати дітям такі твори?

Катерина Бабкіна

Катерина Бабкіна народилася у Івано-Франківську. Письменниця  пише  вірші , прозу, сценарії та драматичні вори. Закінчила Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Співпрацює з українськими та зарубіжними виданнями. Авторка написала чимало дорослих і дитячик книжок.  Найбільш відомі її збірки для дітей «Гарбузовий рік» і «Шапочка та кит».Тексти Катерини Бабкіної перекладені різними мовами. Також було знято декілька фільмів за сценаріями письменниці. Також вартує сказати кілька слів про один з її останніх творів - «Шапочка і кит» . Ця історія присвячена дітям , які боряться з онкологічними захворюваннями. 5 гривень від вартості цієї книги перераховується до міжнародного благодійного фонду «Таблеточки» на допомогу дітям з раком крові.

Шапочка і кит

                                                       (уривок)                             

КИТ ЇСТЬ МОЇ ТАБЛЕТКИ

Одного ранку я мимохідь глянув за вікно і побачив у повітрі кита. Він був блакитно-білий, великий і вайлуватий, але в потоках по-справжньому теплого повітря обертався і ковзав навдивовижу граційно.

Я схопив з маминого столу мобільний телефон, щоби сфотографувати кита, але він одразу ж вигнувся і шубовсьнув у кучеряві першим зеленим листям крони дерев десь унизу. І дрібні птахи, обурено цвірінькаючи, випурхнули з парку високо, аж до наших вікон.

Коли я був у лікарні, то перечитав усі на світі книжки про тварин – насправді десь двадцять три, але це також багато. Я прочитав про рибу, яка в час посухи виходить на пісок, і про качконоса, який облаштовує собі гніздо під водою, про чудовисько на дні озера Лох-Несс у Шотландії.

А ще – п’ятдесят два види  летючих риб, плавці яких достатньо великі, аби, добряче розігнавшись в воді, риби змогли злетіти понад хвилями. Але у жодній із циз книг не було ані слова про кита, який так запросто борсається у вечірньому повітрі в небі над парком.

Уже ввечері прийшла бабуся і повела мене гуляти. У сутінках я довго вдивлявся в заплутану в густому гіллі й шелесткому листі зеленувату темряву наді мною, аж поки  запаморочилося в голові. Бабуся перелякалася, подумавши, що це я знову слабшаю і засинаю на ходу. А мені ж конче треба було дивитися вгору: десь там, зачаївшись,ворушився і дихав велетенський кит.

Удома бабуся спробувала мене роздягнути, щоб поглянути чи не з’явилися в мене знову синці на тілі, але я не люблю коли мене роздягають, я вже великий. Ще торік, перед лікарнею, я розбив носа тренерові в басейні, котрий хотів  було швидше стягти з мене труси, аби я нарешті переодягався в плавки. Він витирав кров і сміявся , поглядав на мене - і сміявся впродовж всього заняття. А мені, по правді, було не до сміху, бо я собі уявляв, що на  це скаже мама. Тренер все-все розповів мамі після занять. Тоді із тренером ми домовилися по чоловічому – він не чіпає моїх трусів, а я – його носа .Він подарував мені маленький пісочний годинник, який зберігався в моїй шафціі відмірював час – три хвилини, за які я  мусив переодягнутися.

Щоразу мама  приводила мене до роздягальні, бачила годинник, згадувала, як я побив тренера, і сміялася. А потім він приніс цей годинник мені в лікарню – і мама плакала. Понад усе на світі я боюся,  коли мама плаче: з її очей тоді течуть чорно-сині сльози, але я боюся не чорного і синього, бо ж знаю, що це просто косметика. Я боюся, тому що коли мама плаче, вона ніби зменшується, стає зовсім крихітна, ще менша за мене, і я не знаю, що робити з нею, як її, таку тендітну, захистити. А от коли вона свариться мені нормально, вона тоді велика-велика, сердина і сильна. Добре, що коли я побив тренера, мама не плакала і не сварилася. Здається, мама подобалася тренерові, шкода, що я більше не ходжу в басейн.

Тож пішов я до ванної і в білому світлі, залишившись у самих трусах, роздивлявся руки , литки , стегна і спину в дзеркалі, але ніяких синців не було. Коли з’являються синці, почуваєшся зовсім не так, дуже сильно хочеться спати і весь час здається, що якщо затримати дихання, випустити з себе все повітря і повільно примружити очі, то станеш таким легеньким, що злетиш .Але я чомусь ніколи не злітав, тільки падав – у садку  і ще одного разу  в роздягалці в басейні, там тренер і побачив мої синці.

Бабуся чатувала за дверима. Я сказав їй, що все в порядку і я хочу побути сам, тож вона пішла на кухню, а я відкрив воду і заткав пропкою злив у ванній. Мені треба було як слід обміркувати те, що сталося сьогодні. Вода набиралася дуже швидко, вона була прозора і приємна на дотик, холодна, але вже не крижана, як узимку – труби грілися від повітря, від температури землі, будинку. І вода в трубах грілася теж. Чи може бути таке, що десь у світі, в якій- небуть воді настільки зігрівся від цілої цієї весни справжній кит, що йому стало спекотно й він вистрибнув у повітря і безборонно там собі  плаває? Чи пов’язане це з глобальним потеплінням, яке було зображене в моєму дитячому атласі жовтогарячими хвилями, які нашаровувалися одна на одну? З року в рік, згідно з атласом, вони захоплювали все більші території і ставали все гарячішими - принаймні на колір. Чи може це означати, що скоро всі кити, дельфіни та інші теплокровні морські тварини вирішать, що їм  надто гаряче, і почнуть жити отак просто  неба, повітрям запливати в міста, ніби блискучі доброзичливі дирижаблі?Ото було б круто!

І зрештою - що тримало кита в повітрі? Я знав, що найменший кит, білий, важить близько двох тонн. Аби зрушити з місця татову «Тойоту», що важила тонну потрібно 135 кінських сил, і набагато більше – аби підняти її в повітря, тому, запевняв тато, вона в нас і не літала. Скільки кінських сил мусив мати такий летючий кит, котрий, зауважу, не був ані білим, ані,тим паче, найменшим? І де він брав ці кінські сили? Я був певен – кит не мав ані двигунів, ані пропелерів. Чи  може кит бути всередині порожній, з надлегкою оболонкою, котру тримають теплі висхідні потоки повітря, на яких  літають повітряні змії і птахи з великими крилами? Але я знав, що кит всередині  не порожній, і колись за тим всім, що в його нутрі, люди полювали і винищили дуже багато його родичів. То, може, це був кит-привид? У привидів я не вірив, але потрібно було врахувати всі ймовірності .Ванна набралася до половини, коли хід моїх думок, - а я відчував, що майже розгадав цю сенсаційну наукову загадку, -  обірвала мама. Я навіть не почув, як  вона повернулася, і тепер обережно постукала до ванної.

-Шапочко, все гаразд?

Шапочка – так вона називає мене, відколи в мене вперше випало волосся. Тоді, в лікарні, я вбрав блакитну в’язану шапку і вирішив її більше ніколи не скидати. І мама нікому не дозволяла її чіпати, цю шапку, навіть коли я був сонний чи непритомний. «Шапочко, Шапочко», - казали мені лікарі і мами інших дітей, волонтери і медсестри. І мама також  почала казати : «Шапочка, Шап».

-Все гаразд, синців нема! - бадьоро відповів я.

-То, може, ти вийдеш?- запропонувала мама, і я не міг не погодитися.

Бабуся вже приготувала для нас вечерю, таку занудну –  коли всі їдять тільки те, що можна мені: варене, безколірне і несмачне. Коли в нас нормальна вечеря – занудне їм лише я, а мама з бабусею ласують чимось смачненьким. Утім, нормальна вечеря означає, що й  мені перепаде щось, чого дуже хотілося б, - шматочок піци, печене яблуко, трохи шоколаду .

- Я  бачив кита, - сказав я мамі після вечері.

- В інтернеті? - спитала вона.

- Тут, у парку! Живого! - сказав я і додав навіщось: - Чесне слово!

Бабуся говорить: якщо людина каже «чесне слово» надто часто – це означає, що вона  хоче тебе надурити. Інакше вона й не подумає сумніватися і додатково стверджувати, що її слово – чесне. Але я, коли дуже хвилююся, завжди кажу «чесне слово» багато разів  поспіль. Найчастіше в житті я казав «чесне слово», коли нас з     мамою вперше забирали в лікарню, і я обіцяв їй скоро видужати. Мама тоді планувала поїхати на стажування до Женеви. І я мав їхати з нею і ходити там до французької школи, але натомість ми опинилися в лікарні. Мама взяла з собою мій підручник з французької, хоча це вже не мало сенсу, і навіть я дуже сумніваюся, що видужаю справді скоро, і повторював, повторював їй «чесне слово», і ніяк не міг перестати, і  тоді зрозумів, що бабуся казала правду.

-Він плавав у повітрі, як дирижабль, а потім шубовсьнув поміж дерева  і там сховався,- сказав я мамі. - Я думаю, він і зараз десь  там, - і тоді вже зовсім несміливо і без особливої надіїї, додав: - Може, пошукаємо? Ну,трішечки.

-Шапнемелидурниць,- сказала мама.

Отак одним словом сказала. Скоромовкою.

Бабуся подивилася на неї докірливо, але я вже знав – це тільки тому, що мама придумує проект і переживає. Насправді, вона ніколи, ніколи не була неуважною мамою, може, легковажною – так, але легковажна мама – це страшно весело. І якби не проект,  вона  обов’язково розпитала би мене прго кита і про те, звідки, на мою думку, він взявся, - бо я мав хай що сказати, і потім, перед сном, ми вигадали би разом історію про нього, - але тепер вона тільки сказала:

-Таблетки, Шап. І лягаймо спати. Я тебе присплю і ще трохи попрацюю.

Бабуся мені підморгнула і я усміхнувся. Мама придумує різні речі для ресторанів – це називається комплексне оформлення. Мамі іноді дозволяють робити виделки з довгими рибами замість ручок і тарілки – не білі, не чорні, не круглі, а криві і жовті з білим, як жовтоока яєшня. Але іноді не дозволяють – і тоді вона довго придумує серветки, сільнички і дошки до м’яса, щоб вони були звичайні, але не такі, як всюди, красиві, але не занадто, зручні, але не такі, як вдома. Ніколи не знаєш напевне, чи сподобається те, що придумала мама, замовникові, і якщо ні – то їй доведеться придумувати все спочатку. Я гадаю, мама вміє придумувати краще за всіх на світі, бабуся часто так їй і каже: «Поменше собі придумуй». Мабуть, щоб вона не придумала, бува, все одразу, а робила це потрошку – бо так цікавіше.

Мама чекала на мене в кухні. Я почистив зуби, взяв свою склянку і три таблетки й пішов до своєї кімнати. Тепер я сам пив таблетки і волів робити це наодинці через те, що мені було соромно. Адже ковтати таблетки – це так просто,  а колись я плакав і виривався, вимагав товкти їх і розмішувати з водою, а тоді примудрявся ще якось мимохідь ту воду не ковтати. Тато каже, що я  дуже подорослішав за цей рік; і хоча ми все ще зберігаємо мою блакитну шапку, але я вже майже не вередую, не плачу, нічого не вимагаю і п’ю таблетки сам. Думаю, тато чогось недоговорює: подорослішати – це ж не значить просто почати робити неприємні речі спокійно, принаймні подорослішати означає точно не лише це.

Він знов був там, за вікном. У нічному небі перекочувалися відблиски міських вогнів, і серед них велетенський кит завис, тільки зрідка ворушачи плавцями, хвостом трохи догори. Він зазирав саме у моє вікно. Маленьким круглим оком кит дивився на мене, а друге око, з іншого боку голови, мабуть пильнувало парк і небо над ним. Потім він важко повернувся і глянув на мене другим оком.

-      Звідки ти взявся? – запитав я, прочинивши вікно, дуже тихо, щоби не почула мама.

-      Я не знаю, - так само тихо відповів кит, - мабуть, ти мене вигадав.

-      Не може бути, - сказав я .

-      Чесне слово! – відповів кит, і, помовчавши, додав: - Я дуже голодний .

-      Але в мене нічого нема, - збентежився я.

Я знав, що кити їдять планктон, пропускаючи крізь себе морську воду, але ні морської води, ні планктону…

-      Є, - наполегливо перервав кит хід моїх думок, я ж сам бачу.

Я одразу зрозумів його. Усі три таблетки я простяг йому через вікно на долоні. Кит взяв їх обережно, грубими м’якими губами, як поні в парку. Мені навіть здалося , що він задоволено причмокнув, випускаючи повітря через дихальце на голові. Мушлі і водорослі поналипали на ньому, плавці були сильні, пружні, хвіст повільно рухався з боку в бік.

(…)

*Як головний герой отримав ім’я «Шапочка»?

*Хто такий кит і як він виглядає? Де хлопчик його вперше побачив?

*Чому бабуся переконана , що «якщо людина каже «чесне слово» надто часто – це означає, що вона  хоче тебе надурити»? Чи погоджуєшся ти з нею?

*Пофантазуйте, які пригоди можуть спіткати Шапочку і кита.

Леонід Шиян «Пригоди Босмінки» (уривок)

Історія дуже цікава. Це занурення у світ річкових тварин. Головна героїня на ім'я Босмінка – це дитинча дафнії. Такий малесенький представник планктону. На людських діточок вона схожа бажанням пізнавати навколишній світ. Коли тобі все цікаво, і хочеться все роздивитися, і все побачити на власні очі. З цієї цікавості і починається велика мандрівка Босмінки річкою, під час якої вона познайомиться з різними мешканцями річки. А разом з нею і наші діти побачать карася і п'явку, пуголовка і водомірку,  равлика і підводного павука, плавунця і гладиша, гідру, личинок комарів та інших мешканців річок. Побачать, який будиночок будує для себе личинка волохокрильця, як полює підводний павук і личинка бабки, політають на чаплі і прокатяться, причепившись до хвоста пуголовка.        Під час подорожі Босмінка знайде друга, переживе багато пригод і щасливо повернеться до батьків.

Пузанчик пропонує дружбу

«І чому мені так не щастить? – журилася Босмінка. – І на зріст не вдалася, і зуби не ростуть – кожний скривдити може. Навіть хатки своєї – і то нема. А що, коли збудувати її? Тільки як? З чого  починати?»

«Подивлюся, як інші це роблять», - вирішила Босмінка й подалася в дорогу.

Невдовзі вона помітила між рослинами якусь трубочку.

«Що це?» - насторожилася Босмінка і підпливла ближче.

Трубочка була незвичайна – склеєна із шматочків дерева, піщинок та малесеньких черепашок. Босмінка сіла на неї і постукала ніжкою: чи міцна?

 - А хто там пустує? – почувся сердитий голос.

Від несподіванки Босмінка мало не впала з трубочки. А звідти показалася малесенька голова, висунулося шестеро довгих ніжок.

Угледівши непрошеного гостя, голова миттю сховалася назад.

Босмінка здивувалась: «І чого б це лякатися?!» Їй стало смішно. Підпливла до отвору трубочки і закричала:

 - Та не бійся! Це я, Босмінка!

Голова висунулася знов.

 - А я й не боюсь! – ображено відказала вона. – Нам, личинкам Волохокрилів, ніхто не страшний: тільки щось трапиться – в хатку сховаємось…

 - А що, коли й звідти витягнуть?

 - Витягнуть? – розсміявся майбутній Волохокрил. – Кого, мене? Ану, спробуй!

Босмінка вхопила його за ніжку і стала тягнути. Та хоча як вона силкувалася,  - нічого не виходило. Волохокрильчик тільки реготав так заливисто, наче його лоскотали.

Нарешті, безнадійно зітхнувши, Босмінка пустила ніжку.

 - Ну, то як? – вдоволено мовив Волохокрильчик. – Силоньки не стає? Ех ти-и! Та в мене ж на тілі гачечки: зачеплюся ними за трубочку – нізащо в світі не подужаєш!

 - От би мені таку хатку! – захоплено вигукнула Босмінка.

 - Хороша, еге ж? Ось тільки ремонт їй потрібен: учора об камінчик ударився – стінку пошкодив.

Босмінка глянула на трубочку: на ній  і справді була малесенька щербинка.

Перебираючи ніжками, Волохокрильчик опустився на дно. Босмінка попливла слідом.

Волохокрильчик відшукав піщинку і, піднявши її ніжками, приміряв до щербинки. Завелика! Він сердито жбурнув піщинку і вхопив іншу. Ця якраз підійшла. Тоді він облизав піщинку і міцно приклеїв її до трубочки.

Тут Босмінка зовсім втратила спокій. Чим вона гірша від цього хвалька?! Вона теж збудує собі хатку!

До роботи ж ! Мерщій!

Для підлоги Босмінка уподобала гладенький шматочок кори. Лягла на нього і переконалася, що спати буду зручно. Тепер треба мурувати стіни. Знайшла маленьку черепашку і поклала на кору.

Волохокрильчик насмішкувато стежив за її роботою.

Уважно оглянувшись, Босмінка помітила ще одну черепашку – круглу, велику. Вона підпливла до неї і спробувала  підняти. Ого, ну й важка! А що, коли підкотити?

Босмінка поставила черепашку на ребро і почала штовхати її вперед.

Але що це? Вода зруйнувала всю будівлю. Шматочок кори віднесло далеко вбік.

Побачивши, як засмутилася  Босмінка, Волохокрильчик аж зайшовся од сміху і разом з хаткою перекинувся на спину.

 - Ой, держіть мене! Ой, не можу! – реготав він, качаючись по піску. – Та хіба ж без клею збудуєш?! От що потрібно мати!

І Волохокрильчик випустив з рота тоненьку клейку шовковинку.

Босмінка похнюпилась: «Що ж мені робити?»

Волохокрильчик раптом сховався в свою трубочку. Босмінка здивувалася: кого це він злякався? Вона озирнулася – і все зрозуміла.

З найближчих заростей викотився червонястий, завбільшки з горошинку жучок. За ним гналася довга, схожа на чудернацьку безкрилу муху, істота. Це була личинка Бабки.

Зроду не бачила Босмінка, щоб хтось так плавав. Ось із черевця личинки вирвався струмінчик води – і грузну хижачку наче хтось штовхнув у перед. Швидко посуваючись, личинка знову викинула струмінчик – і знову ривок уперед.

Босмінка кинулася до водяної сосонки і причаїлася.

Погоня швидко наближалася. Жучок щосили загрібав ніжками, однак личинка вже наздоганяла його.

«Ой – ой, зараз схопить! – аж пересмикнуло Босмінку. – Що робити?»

Тим часом червоняста горошинка порівнялася із сосонкою.

 - Сюди! Сюди! – одчайдушно писнула Босмінка. Вона рішуче витягла хоботок і смикнула жучка за ніжку.

Личинка промчала мимо. Викинувши вперед губу з двома гострими гачками, вона з розгону встромила їх у струнку комишинку. Гачки зімкнулися, ніби кліщи, й застрягли.

 - Тікаймо! – скрикнула Босмінка. І вони швидко – швидко попливли.

Невдовзі кровожерлива личинка зосталася далеко позаду. Переконавшись, що за ними ніхто не женеться, втікачі зупинилися перепочити.

Жучок зовсім змучився. Від пережитих хвилювань у нього дрібно тремтіли вусики. Знесилений, він присів на якийсь корінець і з вдячністю сказав:

 - Без тебе я пропав би… Будьмо друзями!

 - Будьмо! – погодилася Босмінка. – А як же тебе звати?

Жучок підозріло глянув на неї і нерішуче промовив: 

- Пузанчик.

ВЕРЕДЛИВІ ХМАРИ              Іван Андрусяк
В білій-білій білоті
заметілить заметіль.
Всі замети замете,
а на ранок – щось не те!
Де замети? Ой! Нема…
Порозтанула зима,
розтеклася між калюжі.
Не хвилюйтесь, любі друзі.
Хмарка ось і хмарка ген,
є у них ще цілий день,
снігу встигнуть натрусити.
Тільки – треба попросити…

                                                      Байки
НЕВДАЛА СПІЛКА *         Павло  Глазовий

Дельфіну лев сказав: 
- Споріднені ми душі. 
Ти в морі - цар, паную я на суші. 
Вершити разом будемо діла - 
і нас ніхто не подола. 
Раз бився лев 
з биком могутнім диким, 
на поміч кликав одчайдушним криком, 
але дельфін йому не допоміг, 
тому що з моря вилізти не міг. 
Дельфін і лев - обидва сильні й грізні, 
але шляхи в них і стихії різні: 
одному - суша, іншому - вода. 
Тому і трапилась біда. 

* Спілка – об’єднання , пов’язане спільними умовами життя, спільною метою.

·Прочитай байку мовчки.
·У яких словах виявляється самовпевненість лева? Передай це під час читання голосом.
·Де у тексті знаходиться висновок?
· Чи погоджуєшся з тим, що прислів’я: «Знайся кінь з конем, віл з волом» виражає головну думку байки? Поясни.

                                         

                                                Проза

ПРОСТО ОЛЕСЬ ДРУГ                    Всеволод Нестайко
(Скорочено)
   Вони були навіть схожі один на одного. Обидва кирпаті, сіроокі й біляві. Тільки Олесь вищенький на зріст і худіший...
      Дружать вони давно, ще з дитячого садка. Четвертий рік. І жодного разу не сварилися. Усі, хто їх знає, кажуть, що їх водою не розіллєш. Разом вони готують уроки, разом ходять у кіно, разом улітку відпочивають в таборі. Завжди і всюди разом.
         І поклялися Олесь і Костик взагалі ніколи в житті не розлучатися. Професію вони собі вже обрали. Будуть моряками далекого плавання. Звичайно, на одному кораблі. Правда, спочатку вони думали стати капітанами, та коли дізналися, що двох капітанів на одному кораблі не буває, вирішили бути штурманами або навіть просто матросами.
       Це літо вони провели в таборі на березі Азовського моря. Скільки вони там цікавого побачили, взнали й пережили, — важко розказати.
       Та ось літо минуло. За кілька днів — до школи.
       Хоч і шкода розлучатися з веселим і славним літом, але настрій у хлоп’ят добрий. Їм дуже хочеться до школи. А тут ще новина! Виявляється, батьки їм приготували подарунок. Першого вересня у Костика й Олеся буде новенька шкільна форма. Оце здорово! Форма! Майже як у справжніх моряків!
     Костик і Олесь по кілька разів на день запитували батьків: «Ну як? Скоро? Коли вже буде форма?» Хлоп’ятам здавалося, що справа просувається надто повільно, і вони хвилювалися. А що як до першого вересня щось трапиться?
       Друзі вже уявляли собі, як вони прийдуть першого вересня до школи в новеньких формених костюмах і яке це справить враження на однокласників.
     До першого лишалося два дні.
     Між іншим, Костикові шили форму в майстерні на площі Перемоги, а Олесю мали купити готову.
      Увечері Олесь сказав Костикові:
—   Завтра вранці, як одержиш, зараз же одягай і виходь. Я теж одягну. Побачимо, як воно буде. Гаразд?
—   Гаразд! — відповів Костик. Хіба він знав, що таке станеться?!
       Прокинувся Костик дуже рано і відразу став підганяти маму: «Ну, ходім, ходім уже!»
       Нарешті о десятій годині вони пішли. Приходять — черга. Та несподівано захворів майстер. Треба було чекати. А Олесю купили форму.
       Костик і Олесь мешкають на одній вулиці, майже поруч. Щоранку, щоб іти разом до школи, зустрічаються вони на розі біля аптеки.
        От і зараз... Раптом Костик зупинився і здивовано звів брови. На розі стояв Олесь. Але... Де ж його форма?.. Олесь був у своїх звичайних сірих штанях і синій курточці, у якій він іще торік ходив до школи.
       Якусь мить хлоп’ята мовчки дивляться один на одного.

—   А... а де ж твоя форма? — запитав нарешті Костик.
—   Та... Знаєш... мені... я вчора ввечері випадково... компот перекинув... Штани залив... і сорочку. От досада! Мама тепер пере... Другого-третього буде готова... — Олесь якось дивно всміхнувся і почервонів.
        Костик пильно подивився йому прямо в очі. Олесь не витримав і відвів погляд. І Костик раптом збагнув. Олесь усе вигадав, ніякого компоту не було, а просто... Просто Олесь друг, і більше нічого...
—    Олесь! Ех, Олесь!
Костик нічого більше не міг вимовити.

• Визнач тему прочитаного оповідання.

• Чому Олесь не одягнув нової форми?

• У яких рядках зосереджено основну думку твору?

Прочитай.

• Розкажи про хлопчиків — спочатку про Олеся, а потім про Костика.

На основі прочитаного обміняйтеся думками про те, хто такий справжній друг.

РІДНІ КРАЄВИДИ              Дмитро Чередниченко
   Ледве дихнуло весняним теплом — набубнявіли на деревах бруньки, ось-ось виткнуться листочки. Усе в природі прокидається, оживає, мовби земля прибирається в коштовні шати. 
    А ген, у ліску, заголубіли проліски, зайнялися фіолетом гострі шоломи рясту. Понад озерцями, понад розливами в левадах жевріють перші квіточки. Ти стоїш перед цим раннім дивом, і складаються тобі рядки:
  Квітень приплив у човні,

перейшов усім шлях уповні,
голубий його човен

ранніми квітами повен.
Ледве пташок він зачує,

найкращі квітки за пісні подарує.
  О-о, ті пташки, мабуть, ніколи такі веселі не бувають, як зараз. Радіють, що повернулися з далекої дороги, радіють, що добре їх зустріли на рідній землі.  Пересвистуються шпаки, витинає круті колінця дрізд, заливається співом зяблик.                  А онде — журавель обізвався раз, удруге, втретє, але наче різними голосами. Ти дивишся в небо, а попід хмарами двоє — журавель і журавочка. Мовби танок якийсь водять у небі і курличуть. Але не так сумливо, як восени, а заклично, бентежно, переможно: повернулися!.. Веселики любі!
      Майнеш за село, і тебе зачаровує небесний переливчастий дзвіночок — висить угорі на невидимій ниточці. Зривається, падає, та його підхоплює хтось — і  він дзвенить знов.  Жайвір.  Такий малесенький, а такий голосний...
Пройшов трохи — озимина зеленіє, а там, удалині, мов острівець, три тополі височать у полі, вибирають собі весняну барву. А людей скільки усюди — і малих, і дорослих! Слухають жайворових пісень. Та й робота у полі на порі стала.
  Ти знаєш, що більше так не повториться. Цвістимуть квіти, співатимуть пташки, заходитиме сонце, але вже по-іншому, хай там краще чи гірше, але ж не так...
   Отож пильнуй, як іде весна, придивляйся до її чарів, прислухайся до її голосу й ходи. Примічай, чим напуває вона землю і як голубить сонячним промінням, легеньким вітерцем.

·        Про який місяць розповідає письменник?

·        Які віршовані рядки присвячує автор квітню? Прочитай.

·        Про які перші квіти згадується у творі?

·        Як називає письменник журавлів? Чому? Підтверди свої думки рядками твору.

·        До чого закликає Дмитро Чередниченко читачів? Прочитай.

Кожен може стати принцессою 
Дмитро Кузьменко, Євгенія Доброва
        На одній маленькій планеті, яку деякі зірвиголови об’їжджа- ють навіть на велосипеді, є маленьке королівство. Розташоване воно десь між тридев’ятим царством і тридесятим панством. Гектарів у цього королівства небагато, усього кілька соток, і на карті світу воно позначено лише крапкою. Такою крихітною, що прочитати назву не може ні Король, ні Головний Радник пан Етикетус — навіть за допомогою лупи.
     Але все-таки це королівство цілком нормальне. У ньому є замок, піддані, гаряча вода, кілька тролейбусних маршрутів  і звичайно ж Принцеса. Та сама, якій одного разу запало в голову влаштувати ремонт.    
     Здається, це було у вівторок, найкращий день для ремонтів — так вирішила Принцеса. Тільки вона не знала, що саме ремонтувати. Вона обійшла замок чотири рази. Стіни стояли міцно. Вежі сяяли свіжою штукатуркою. Зубці були цілими до цеглинки — сусідні королі давно вже не нападали. На даху блищала нова черепиця. Труби диміли справно. Годинник над парадним входом цокав хвилина в хвилину. Рів ніде не протікав. Навіть із крана на кухні не капало.
    «Що ж робити?» — подумала Принцеса і зателефонувала до майстерні з ремонту.
— Добрий день, — сказала вона. — Що б нам таке відремон- тувати?
— А де ви живете?
— У замку.
— Таж нічого у вас ремонтувати, усе до ладу, перевіряли не- щодавно, — відповіли їй.
      Тоді Принцеса зрозуміла, що спочатку треба щось зламати, і зателефонувала до майстерні з поломок.
— Добрий день, — сказала вона. — А що ви можете поламати? — А де ви живете?
— У замку.
 — Панночко, ви при своєму розумі? Нам Король таке потім влаштує! Усі кістки переламає! Не будемо ми у вас нічого ла- мати, — і в майстерні кинули слухавку.
    Принцеса чхнула і розревілася. Ревти вона пішла на найвищу вежу, щоб ніхто не побачив. Вона плакала довго-предовго, поки не затопила вежу до другого поверху.
 — Потоп! — із криком ускочив Король. Босоніж і в підвернутих панталонах, які все одно трохи намокли.
 — Що ти накоїла? Тепер на ремонт цієї вежі мені доведеться витратити півказни!
— Не треба! — зраділа Принцеса. — Я сама все побілю і по- фарбую!
    Вона втерла сльози, наділа фартух, узяла з ванної кімнати фен і пішла сушити стіни. «Ось висохнуть, — думала Принце- са, — потім підшліфую, де треба, — а там і до фарбування спра- ва дійде».
       І вона загадала Головному Радникові купити найкращий у світі набір олійних фарб і малярських пензликів.

Володар Макуци або Пригоди вужа Ониська 
   Сашко Дерманський

Онисько дрімав під соняхом. Вуж бачив приємний сон і навіть посміхався уві сні.
     Коли це щось як загуло, як гупнуло — земля під Ониськом здригнулася, а в повітрі запахло млинцями.
      Вуж прокинувся і очам своїм не повірив. Неподалік приземлилася летюча тарілка, схожа на млинець, один із тих, які часто пече Одарочка, але набагато більший. З голосним шипінням відчинився люк чи то млинця, чи то тарілки, і з нього вискочили дві дивні істоти. Вони були дуже схожі на звичайних ящірок, тільки йшли на задніх лапах. Більший прибулець був яскраво-фіолетового кольору, а менший — салатового. Обидва, замість ящірячих, мали пишні павичеві хвости.
       Салатовий тицьнув пальцем у Ониська, і космічні гості рушили до нього. Зупинившись за декілька кроків від вужа, вищий прибулець промовив:
— Здрастуй, землянине! Ти володар цієї макуци? — фіолетовий показав на соняшника.
— Т-так… тобто… ні… тобто володар, — запинаючись, витис із себе Онисько. — Але соняшника, а не маку… макухи… макуци ніякої.
— На нашій планеті ця рослина називається макуца. Ми її візьмемо.
— Не віддам! — рішуче заступив соняшника Онисько. — Летіть до себе додому і хоч косою косіть там свої макуци! А цього соняшника я не дозволю зривати!
— Але ми не можемо летіти, — втрутився у розмову салатовий інопланетянин. — Наш зореліт із місця не зрушить без твоєї макуци.
— Не розумію, — трохи охолов Онисько.
— Нам потрібне тільки насіння. Літальний млинець, на якому ми подорожуємо, працює на пальному з макуцяного насіння, — пояснив фіолетовий.
— На олії чи що? — перепитав сторопілий вуж.
— Так, на макуцяній олії.
             Онисько замислився. Звісно, йому було жаль соняшника. Але ж тут така справа… Не щодня на їхній город залітають прибульці на космічних млинцях, аби поповнити запаси пального. До того ж їм потрібно лише насіння, яке горобці й так потроху розкрадають…
— Гаразд, — погодився Онисько, — я дам вам насіння за однієї умови: ви покатаєте мене на своєму зорельоті.
— Із задоволенням! — зраділи прибульці.
             Салатовий знайшов чималенького дрючка, видерся по стовбурові на верхівку соняшника і заходився вибивати з нього насіння. Фіолетовий тим часом виніс із млинця блакитне ряденце і простелив під рослиною. Дуже скоро на підстилці лежало все соняшникове насіння.
— Я залишу собі декілька зерняток, — сказав Онисько, — посаджу навесні.
               Коли в зореліт засипали все насіння, в ньому щось сито забурчало.
— А це справді млинець? — Онисько з цікавістю розглядав космічний корабель.
— Так, — кивнув фіолетовий, — літальний млинець міжгалактичної дії.
— Восьмого покоління, — багатозначно додав салатовий.
            Коли всі зайшли до млинця-зорельота, фіолетовий опустив якогось важеля й натис кнопку із зображенням бузкової зірки. Двигун запрацював миттєво.
— Класна макуца! — аж прицмокнув інопланетянин. — У нас така не росте.
— Я теж прихопив кілька зерняток на насіння, — похвалився салатовий. — Розведемо й собі таку жирну макуцу, а сорт назвемо… — він повернувся до Ониська. — Як ти там казав?
— Соняшник.
— Точно, сорт «Соняшник».
              Міжгалактичний млинець зробив декілька кіл довкруг Землі, покружляв над Місяцем, а тоді фіолетовий спрямував зореліт назад, щоб висадити Ониська.
         Подорож була така захоплива, що Ониськові аж дух перехопило від нових відчуттів. Поки корабель прибульців повертався на Землю, вуж сидів біля ілюмінатора й дивився у космос. Крісло було до того зручним, що Онисько мимоволі задрімав…
         Прокинувся вуж надвечір… під соняшником. «Насниться ж таке, — подумав мрійник. — Шкода, що все це було не насправді…» Він глянув догори і… побачив, що в соняху не залишилося жодного зернятка…

· Що побачив Онисько, коли прокинувся?
· Прочитайте опис тарілки.
· З яким проханням звернулися прибульці до вужика?
· Як ви гадаєте , чому Онисько погодився віддати насіння свого соняшника?
· Що попросив вуж у прибульців?
· Як ви думаєте, це був сон чи правда?

Казка про галантного кавалера                  Зірка Мензатюк
     Молода яблунька у приміському саду зацвіла цього року вперше. Була вона вже височенька, цвіту на гілках розсипалось рясно-рясно, і вона невимовно пишалася ним.
— От побачите,— шелестіла то до одної, то до другої своєї сусідки — старих розлогих яблунь,— побачите, скільки плодів буде в мене восени. Великих, одне в одне, жовто-рум’яних, адже я — сорту золотий ренет. Правда, гарна назва?
— Правда,— відповідали літні дерева, тепло усміхаючись на її слова.
       І тільки мати, дуплава яблуня, що це з неї колись прищепили пагінець до тоненької дички, сердилась і бурчала:
— Чого вихваляєшся, дочко! Ти яблука спершу виплекай.
       Але ренетка не зважала. їй було так сонячно й світло у цьому весняному саду!
— О, диво з див! — забриніло раптом щось до неї, і яблунька побачила метелика.
— Панночко, дозвольте зробити вам комплімент!
— Ой...— зашарілася вона.
— Ви білий парус моєї мрії, що пливе по зелених хвилях весни. Ви вся така, така!.. Дозвольте поцілувати кінчики ваших пелюсток.
— Що ви,— зовсім знітилася яблунька,— не треба.
         Але метелик уже сидів на її гілці.
— Ви могли б зніматися в кіно і стати відомою актрисою. Але тут, у цьому саду,— хто вас тут бачить?
        І хто розуміє ваші високі поривання? Ці допотопні яблуні такі консервативні!
— Які, які? — перепитала яблунька.
       Але метелик не став їй пояснювати незнайомого слова, яке підхопив десь, пролітаючи міською вулицею, та й сам, либонь, не розумів.
— У мене душа художника, і мені здається, що ми могли б заприятелювати. Адже у вас тут немає друзів.
— Мене провідують бджілки, а недавно прилітав щиглик,— заперечила яблунька.
— Бджоли, ці руді, засмикані створіння! Завжди вони щось тягнуть до свого вулика, завжди в сімейних клопотах. Вони не вміють жити красиво.
          Яблунька хотіла було сказати, що бджілки не руді, а золотисті, мов сонячний промінь, що вони ласкаві і дуже працьовиті, але не зважилася перечити елегантному красеневі.
— А, щиглик, з тими старомодними червоними кантами на крилах! Він навіть не бував у місті. Він не здатний оцінити вашу вроду... Проте мені уже час,— стрепенувся метелик.— Справи, знаєте, справи. Вибачте, мушу вас залишити. Дуже приємно було познайомитись! Я неодмінно, неодмінно до вас ще прилечу!
«Який він вихований,— зітхнула яблунька, коли метелик зник за деревами.— Не те що ми у цьому глухому саду...»
       Він справді невдовзі прилетів з цілою зграйкою різнобарвних метеликів.
— Дозвольте познайомити: мій друг Літунець,— представив метелик одного з них.— Справжній знавець музики: одного разу він пролітав повз вікно кімнати, в якій грали вальс Шопена.
— Вальс? Мабуть, він ніжний, як вітерець опівдні,— сказала яблунька.
— У нас у кожного є якесь хобі,— продовжував метелик.— Пурхунчик, приміром, пристрасний кінолюбитель. Уявіть собі, він щойно бачив афіщх на фільм Федеріко Фелліні.
— Як цікаво! А... про що той фільм? — наївно запитала яблунька.
— Фільм? Ну, про... про життя! — глибокодумно мовив метелик.
         Яблунька небагато, зрозуміла з такого пояснення, але, щоб не показувати свою необізнаність, більше не зважувалася нічого питати.
         Метелики сиділи на її гіллі, модні, елегантні, розмовляли про різні невідомі їй речі, і наймудрішим серед них був, звичайно ж, її приятель. Ренетка потай милувалася ним і, хоч сама собі вона видавалася тепер незграбною і відсталою, все ж утішалася думкою, що метелик захотів познайомитись саме з нею.
         Під вечір гості полетіли, пообіцявши навідуватись.
— Дочко, дочко! Ти надто легковажна. Не випадає порядній яблуньці знатися з якимись гульвісами,— докоряла їй стара ренета.
       Але яблунька забула про все, не помічала бджілок, не зважала на щиглика, а цілі дні виглядала свого метелика. Він їй снився ночами, проте більше так і не прилетів. Зате навідувалися його друзі і, передавши вітання від метелика, який, знаєте, страшенно зайнятий, розкошували серед рум’яного квіту.
          Невдовзі яблунька захворіла. Листки на ній почали скручуватись, обмотані липучим павутинням, по гіллячках полізла гусінь.
— Як боляче,— жалілась яблунька.— І де поділась моя врода!
         Одного дня в сад залетів щиглик, той самий старомодний щиглик, який ніколи не бував у місті і якого ренетка геть забула, зазнайомившись з метеликом. Він мовчки заходився визбирувати гусінь, і яблуньці полегшало.
          Настала осінь. Срібно забриніла павутинка бабиного літа, і з обважнілих яблунь почали падати стиглі плоди. У сад прийшли люди з кошиками і драбинами. Вони обривали яблука і, милуючись ними, казали:
— Гарно вродив сад. Цього року політок на яблука.
        Дерева полегшено потягались, розпростовуючи звільнене гілля, і гордо позирали на повні кошики.
— Ай-яй-яй, а ренетки червиві,— мовив садівник.— Весь урожай пропав. Як я прогавив метеликів-шкідників?
— Пропав урожай? Червивий? — вражено шелеснула ренетка.— І все це... через метеликів?
          У саду пахло яблуками, осінню, прив’ялою отавою, яблука янтарно світилися в кошиках — саме такі, про які мріяла юна ренетка: великі, стиглі, одне в одне.
— Ах, той метелик! — тихенько заплакала яблунька, ронячи пошерхле листя.— А він же був такий люб’язний...

· Прочитайте  опис яблуньки.
· Як поводила себе ренетка? Про які риси характеру свідчить така поведінка?
·Прочитайте в особах розмову метелика та ренетки. Як Поводив себе метелик?
· Чому яблунька захворіла?
· Хто допоміг дереву?
· Чи усвідомила  яблунька свою помилку?
· Намалюй ілюстрацію до цієї казки.

.

Казка про маленького Піка                 Оксана Іваненко
                                                   (Скорочено)

 Чижики звили собi гнiздо на найвищiй гiлцi найвищоï ялини в лiсi зовсiм не тому, що вони були такi гордi i хотiли жити вище вiд усiх. Навпаки, вони були дуже привiтнi з усiма пташками, завжди бадьорi, спiвучi i непосидючi. Просто ïм здавалося, що там, нагорi, ïм буде i безпечнiше, i веселiше, i так взагалi вили гнiзда всi чижi.
— Треба зробити так, щоб нiхто не мiг побачити наше гнiздечко, — казала молоденька чижиха. —Не думай, будь ласка, що я турбуюся про себе — адже треба подбати про наших дiток.
— Не хвилюйся, моя мила, — наспiвував ïй чижик. Вiн дуже любив свою дружину, i йому здавалося, що в усьому лiсi нема такоï красунi, як вона. — Я все зроблю гаразд! — I вони вдвох ретельно взялися будувати свою першу хатку.
— Знаєш що, — сказала чижиха, — у нас швидко пiде справа, коли ти приноситимеш усе для будови, а я будуватиму. Так i моï тато i мама робили.
— Що скаже моя хазяєчка — все добре! — завжди погоджувався чижик, i всiм пташкам i деревам у лiсi було просто приємно дивитися, як вони весело i дружно працюють. Чижик приносив у дзьобику сухi прутики, мох, павутиння, гусiнь, рiзний пух з рослин. Чижиха дуже вправно будувала малесеньке, але мiцне гнiздечко, скрiплюючи прутики павутинням, викладаючи його всерединi пухом, вовною та м'яким листячком, ïй не потрiбно було розкiшного великого житла — адже вона була зовсiм невеличкою пташкою, своïм гнiздом вона дуже тiшилася i без заздростi дивилася на рiзнi гнiзда, якi будували пташки в лiсi.
    Навпроти ялинки жила бiлокора красуня-берiзка, i на ïï гiлцi iволга пiдвiсила своє гнiздечко — легенький кошичок. Мабуть, вона хотiла, щоб вiтер гойдав ïï пташенят, коли вони вилупляться. Деякi плели гнiзда в травi, на самiсiнькiй землi.
― Принаймнi дiти не випадуть, — казали вони.
Синичка з довгим хвостом дуже пишалася своïм круглим затишним i дуже зручним гнiздечком, особливо його входом посерединi — маленьким i непомiтним. Чижиха навiть трошки побоювалася, чи не подобатиметься таке гнiздо ïï чижиковi бiльше, нiж ïхнє власне. Але чижик сказав щиро:
— Менi все-таки найдужче подобається наше!
Скоро в гнiздi з'явилося п'ять яєчок, бiло-зеленкуватих, з брунатними цяточками i рисками, i чижиха сiла на них. Вiн приносив дружинi ïсти, вiн спiвав навколо неï, щоб ïй не було нудно сидiти, а коли вона на хвилинку знiмалася з гнiзда, бо чижик запевняв, що ïй треба освiжити ся, тодi сам вiн сiдав швидко в гнiздечко, щоб ïхнi яєчка не охололи.
   Це був мiсяць, коли взагалi пташки сидять на своïх яєчках, i хоч була весна, зеленiли дерева, розпускалися квiти, пташкам-матерям нiкуди не хотiлося лiтати. Адже вони висиджували своïх пташенят. Одна тiльки строката зозуля гуляла безтурботно i всiх дражнила:
— Ку-ку! Ку-ку! Виходьте гуляти! Будемо лiтати!
— Нам нiколи! Нам нiколи! — цвiрiнчали пташки. — Ми висиджуємо пташенят!
— Була охота! — смiялася зозуля. — Я попiдкидала своï яєчка по чужих гнiздах, хай iншi з ними морочаться!
Яка легковажна ця зозуля, — подумала чижиха i ще дбайливiше розпушила своє пiр'ячко над п'ятьма крихiтними яєчками.
  Та й радi ж були батько i мати, коли веселого весняного ранку яєчка почали розколюватися i одна по однiй висувалися маленькi сiруватi голiвки.
— Вiтаю з дочкою! — мовила чижиха-мати.
— Дуже радий! — засмiявся чижик-тато.
— Вiтаю з другою! — сказала мати знову.
— Як це приємно! Вдвох ïм буде веселiше!
— От ще й третя! —- Приймаю й цю!
— Четверта теж дочка!
— Нiчого, мила, — заспокоïв чижиху чижик. — Якщо вони всi будуть такi, як ти, — це дуже добре.
Нарештi заворушилося п'яте яєчко.
— Пiк! Пiк! — почули пташки i побачили, як звiдти висунувся спочатку маленький дзьобик i враз розкрився, i вся чумаза голiвка на тонкiй шийцi повернулася на всi боки, нiби пташеня хотiло враз з усiма познайомитися. — Пiк! Пiк!
— Синок! Синок! — закричала мати.
— Та це ж чудесно! — зрадiв чижик-тато i заспiвав на весь лiс привiт своïм дiткам — чотирьом дочкам i п'ятому синочку.
  З тоï хвилини почалися турботи про родину. Батько i мати лiтали цiлий день i приносили своïм дiткам то гусiнь, то рiзну дрiбну комашню. Мамi все здавалося, що вони голоднi, особливо синок, бо вiн весь час роззявляв широко рота i кричав:
— Пiк! Пiк!
— Зараз, Пiк! Зараз, любий! — хвилювалась мати, але й смiялася водночас. Вiн був такий кумедний, цей синок Пiк!
   Та недовго було те щастя. Вже настав час учити ïх лiтати, як трапилася страшна подiя у ïхньому життi. Раптом синє, завжди добре i миле небо похмурнiло, потемнiло, нiби розсердилося на весь свiт. Сонце, тепле i ясне, кудись зникло, i страшний гуркiт залунав навколо.
— Мамо! Мамо! — заметушилися пташенята. — Ми боïмося!
— Тримайтесь щiльнiше! — сказала мати. — Сидiть спокiйно, я коло вас.
— А де ж тато? — запищав Пiк. — Де наш тато?
Тато-чижик ще зранку полетiв по насiння далеко, аж за березовий гай.
— Вiн повернеться, — заспокоювала мати. — Не хвилюйтеся, дiтки, вiн повернеться.
Страшний вiтер, зовсiм не  схожий на той легкий теплий вiтрець, що гойдав лагiдно листячко в лiсi, захитав навiть столiтнi дуби i ялини. Дерева обурено зашумiли, загомонiли:
— Навiщо ти порушуєш наш лiсовий спокiй?
Але вiтер не вгамовувався, i чижиха з жахом побачила, як з гiлки тоненькоï берiзки зiрвалося гарненьке гнiздечко-кошичок i впало разом з пташенятами додолу.
    Чижиха розпустила своï крила, пiдгорнула пiд них дiток, а сама притулилася до стовбура ялини. Навiть ця стара ялина стогнала й рипiла вiд жахливоï бурi.
— Тррримайся! Тррримайся! — чулося пташцi, i вона, вся мокра, перемерзла, трималася з усiх пташиних сил.
Тiльки б тато був живий i повернувся, — думала вона, мiцнiше притуляючи до себе пташенят.
— Ббух! — з страшним гуркотом упав сусiднiй клен, а за ним зi стогоном зломилася берiзка.
— Трримайся! Тррримайся! А я витримаю, — рипiла стара ялина.
На ранок небо знову, мов нiчого не бувало, прояснiло, i сонечко сяяло, як завжди, пригрiваючи i лiс, i ниву, i квiти, i трави. Але що було в лiсi i на нивi! Зламанi бурею дерева валялися тут i там; нiби скошена, полягла пшениця, багато квiтiв не могли навiть голiвок своïх пiдвести. I скiлькох своïх жителiв не долiчився старий лiс!
— А де ж тато? — спитав Пiк.
— Вiн ще повернеться, — впевнено мовила чижиха, — адже вiн залетiв далеко i там, мабуть, перебув грозу.
       Але й на вечiр вiн не повернувся, i на другий ранок, i на третiй. Пташки, що мешкали на сусiднiх деревах, похитували дзьобиками i казали:
— Бiдна чижиха! Бiдна чижиха! ïй не впоратися самiй. Стiльки дiтей!
I тiльки стара ялина рипiла:
— Трримайся! Тррримайся! Впораєшся! Впораєшся!
I що було робити бiднiй чижисi, як не триматися? З сусiднiх гнiзд лунав веселий щебет малят, спiви батькiв, а ïï дiти сидiли мовчки, i це краяло ïï маленьке пташине серце. Тодi чижиха сiдала на краєчок гнiзда, i, хоч ïй було дуже сумно, вона теж намагалася весело спiвати i в своïх пiсеньках завжди розповiдала дiтям, що тато лiтає десь за гаєм. Вона сама вчила ïх лiтати i хоч тремтiла за кожний ïхнiй рух, та не показувала цього i пiдбадьорювала, як могла.
— Як це добре — лiтати! — радiв маленький Пiк. А вiн вдався таким веселим, непосидючим, до всього цiкавим, i тiльки-но вивчився трохи лiтати, як почав гасати по всьому лiсi. Де траплялася яка пригода чи бешкет — уже всi знали, що то справа маленького Пiка.
         Вiн все-таки дуже любив свою маму, маленький бешкетник Пiк. На осiнь вiн почав уже мiняти своє вбрання i робитися схожим на свого батька, але вiн линяв, як i всi чижики, шматочками i тому поки що мав дуже смiшний вигляд.
— Бачиш, скiльки тобi мороки з дiтьми, — сказала раз презирливо зозуля. — Чи не краще було порозкидати так яєчка, як я, i бути вiльною?
— Нi! — твердо вiдповiла чижиха. — Що б я робила без них? А ялина рипiла:
— Трримайся! Тррримайся!
Так, треба було триматися, бо найважче було попереду. Спочатку пожовкло листя, потiм почало падати на землю, багато пташок вiдлiтало в теплi краï. Сунула холодна, бiла зима. Чижиха вже знала це.Тому все ж таки намагалася бути вкупi з iншими чижиними родинами: адже на зиму взагалi всi пташки, що лишалися вдома i не вiдлiтали у вирiй, з'єднувалися у великi зграï. У зграях були не тiльки чижi, а й рiзнi лiсовi маленькi пташки — щиглики, чечiтки, снiгурi. Вони збиралися разом i лiтали в село й навiть у мiсто шукати собi харчiв.
— Будь ласка, не бешкетуй! — умовляла завжди чижиха Пiка: адже всi пташки з такою охотою робили йому зауваження, i це ïй було завжди прикро чути.
— Ох, оцей ще Пiк! Такого урвиголови ще й лiс не бачив!
Коли б хто мiг його спинити!
А мати тiльки думала:
— Коли б його тато побачив!
А тато-чижик теж думав про це саме.
    Яка надзвичайна пригода трапилася з ним! Пiд час грози, коли вiн поспiшав додому, до своïх пташенят, до своєï чижихи, його зачепило зломлене дерево, i вiн упав.
На ранок його знайшли хлопцi, що прийшли в лiс по ягоди.
— Дивись! Чиж! Живий ще!
Хлопцi принесли його додому, посадили в клiтку, i вiн у них довгенько жив, поки зовсiм одужав, а потiм вони понесли його в мiсто, бо знали, що там є крамниця, де купують рiзних пташок.
Та вони й до крамницi не донесли. ïх зупинив якийсь дядько.
— Що ви несете, хлопцi?
— Чижика.
— А чи це справдi чиж? А може, горобець? — засмiявся дядько. — Може, ви його пофарбували?
Хлопцi теж засмiялися.
— Правда, чиж. Купiть, вiн спiватиме.
Дядько цей дуже любив рiзних пташок, i в нього ïх було багато — i щиглi, i синички, i снiгурi, а от чижа цього року ще не було. Вiн був дуже радий, що купив, нарештi, i чижика.
Але цей дядько ще дуже любив дiтей. Коли вiн пiдходив до будинку, де жив, то побачив, як школярi з ïхнього двору гуля ють у м'яча, а мiж ними бiгає один маленький хлопчик, задерикуватий i веселий, та його не приймають старшi в своє товарист во. Все ж таки хлопчиковi пощастило пiдбити нiжкою м'яча, i вiн був страшенно задоволений, але старшi закричали:
— Iди собi, не заважай нам!
Хлопчик образився i гiрко заплакав.
— Iди, Андрiйку, сюди! — покликав його дядько. — Не плач, бачиш, який хороший чижик у мене!
У хлопчика враз висохли сльози, а очi так заблищали, що дядьковi зробилося дуже приємно, i вiн сказав:
— Забери собi чижика, тiльки годуй його щодня i напувай.
— Як? Назовсiм? — здивувався хлопчик.
— Назовсiм!
— Мамо! Мамо! — кричав у захопленнi хлопчик, вбiгаючи в кiмнату. — Дядько Сашко назовсiм подарував менi чижика!
    Вiдтодi вони зробилися нерозлучними друзями — чижик i хлопчик. Хлопчик сам мiняв чижиковi воду, сипав зерно i розмовляв увесь час з ним.
— Андрiйка впiзнати не можна, — дивувалася мати, — то всi в дворi на нього скаржилися, а тепер вiн увесь день зайнятий з цим чижиком.
Чижик почав спiвати, лазити по прутиках, якi дядько Сашко поклав мiж дротинками клiтки. Хлопчик i всi в домi думали, що чижик дуже веселий, i хлопчик спiвав йому:
Чижик-пижик,
Де ти був?
 А насправдi чижик весь час спiвав про своïх дiток. Вiн згадував свого синка, маленького Пiка, а стрибав по клiтцi, бо гадав, що, може, якось звiльниться з-за ґрат. До Андрiйка вiн, звичайно, звик i любив його, але ж до неволi вiн звикнути не мiг нiзащо.
    А чижиха зi своïми пташенятами справдi переживала скрутнi часи. Уся зграя знайомих пташок, до якоï приєдналася i вона з дiтьми, перебралась у мiсто.Пташки весь час мандрували з садка в садок, з двору в двiр — де якiсь крихти пiдберуть, де насiннячко. Вони в цi мiсяцi гинули бiльше вiд голоду, нiж вiд холоду. I не всi люди були такi добрi до пташок, як дядько Сашко i хлопчик Андрiйко, що повiсили на своïх балконах коробочки i сипали туди для пташок рiзне насiння та крихти хлiба.
Мати-чижиха, знайшовши таку коробочку, насамперед кликала всiх дiток, а тодi вже й сама починала клювати.
— От бачите, як добре! — пiдбадьорювала вона ïх. — Хiба нам багато треба! От ми i взимку ситi. А вже ж колись прийде весна, i буде зовсiм добре. I тато повернеться, — додавала вона за звичкою, але ïй вiрив лише маленький синок Пiк.
  Справдi, весна ж мусила прийти! Так же бувало щороку, так i тепер сталося: зашумiли струмки, зазеленiли поля, прилетiли гуси i журавлi.
— Пiк! Пiк! — кричав i гукав чижик у клiтцi. — Де ти, Пiк? — I вiн бився крильцями об Ґрати.
Андрiйко раптом замислився.
— Мамо, я випущу чижика, йому, мабуть, хочеться на волю.
Та йому зробилося i страшно за чижика.
— А що як вiн не знає, куди летiти, i заблукає? А може, вiн розучився лiтати? Мамо, хай вiн прилiтає до нас ночувати!
Мама всмiхнулась i сказала:
— Може й не розучився. Може й не заблукає... Ти спробуй.
Винеси на балкон клiтку i вiдчини дверцята.
Андрiй так i зробив. I тiльки вiн вiдчинив клiтку i хотiв сказати: «До побачення! Прилiтай ночувати!», як чижик затремтiв крильцями i полетiв, полетiв зразу за той високий будинок, що на розi, а потiм через ботанiчний сад, а там полем, над рiкою, над нивами. Як добре знав вiн цей шлях! Вiн летiв i голосно кричав-спiвав:
— Де ви, моï дiтки? Де моя дружина, де мiй маленький Пiк?
I раптом побачив: на ялинi сидить гарненький жовтогрудий чижик, а коло нього невеличка сiренька змарнiла чижиха, i чижик ïй щось з запалом спiває-розповiдає.
— Пiк! Пiк! Синок! Невже це ти? — закричав тато-чижик.
Чижиха вiд здивування тiльки тому не впала непритомною, що пташки взагалi нiколи в життi не падають непритомними, але з хвилину вона не могла нiчого зрозумiти, а потiм закричала на весь лiс:
— Я ж казала, я ж казала, що ти повернешся!
— Мiй тато повернувся! — кричав i стрибав Пiк i кинувся до тата, а потiм враз почав показувати всi своï витiвки на гiлочках ялини — i тато не сердився на нього, як чужi пташки, а був просто в захопленнi.
— Наш тато повернувся! — закричали всi чотири дочки, такi ж бадьорi i хазяйновитi, як ïхня мама.
— Поверрнувся, наррештi, поверрнувся! — рипiла задоволено ялина.
I всi пташки тепер не похитували презирливо дзьобиками, а, навпаки, вiтали щасливу родину i щиро хвалили татовi-чижику його дiтей i його чижиху.

·Де звили гніздо чижики?
·Чому вони звили гніздо так високо?
·Якою була сім’я чижиків?
·Прочитайте початок казки в особах.
·Як треба читати слова самочки?
·Як треба читати слова самця?
·Що можна сказати про чижика – тата?
· Прочитай рядки, які розповідають про будівництво чижами гніздечка.
·Утвори порівняння.
Гніздечко міцне , як …
Устілка м’яка і тепла, як …
·Знайди і прочитай опис Піка. Яким ти уявляєш його собі?
· Перекажи уривок з тексту, який розповідає про пригоди тата-чижа.
·Прочитай прислів’я, яке найбільше підходить до змісту казки . Поясни свій вибір.
Ліпше пташці на зеленій вітці, ніж у пана в золотій клітці.
Чижик маленький, а сердечко має велике.
У всякої пташки свої замашки.

Пригоди Босмінки                        За  Леонідом  Шияном
         Босмінка - маленький рачок. Такий маленький, що не всяка риба помітить його. У річці, де жила Босмінка, подейкували, що вона, мовляв, негарна. І ніс задовгий - ну справжній тобі хобот! - і ніг не видно - ховає десь під черпашкою. А найжахливіше - одне-однісіньке око в бідолахи...
      Та Босмінка не чула цих розмов. А яка вона з себе насправді - не знала. Адже в річці дзеркала нема.
      Того ранку Босмінка, як завжди, прокинулася разом із сонцем . Батьки вже снідали, сховавшись під лататтям. Босмінка підплила до них і теж почала втягати у свій малюсіньки ротик смачні водорості.
       Раптом над нею промайнула якась тінь. Хоч і була Босмінка полохливою, але їй так кортіло все занти ! Вона швидко піднялася вгору.
       І тут Босмінка помітила жучка Водомірку. Наче спритний ковзаняр ― раз-два! Раз-два! ―  мчав він по водяній поверхні.
      «От би мені так!» ― із заздрістю подумала Босмінка. Адже плавала вона дуже повільно.
      Нарешті Водомірка, підстрибнувши,метнувся вбік і  зник у комишах.
      Босмінка підпливла до заростей. Куди ж то він подівся? Але Водомірки ніде не було. Босмінка з прикрістю зітхнула і попливла назад.
      Та що це? На тому місці, де лишилися її батьки, нікого не було. Босмінка розгубилася.
      Вона пригадала, як попереджала її матуся : 
― Гляди, вскочиш через свою неслухняність у халепу!
Босмінка от-от розплакалась би , та що з того ? Хто її пожаліє ? У воді навіть сліз твоїх не помітять…
      Вона хотіла вже пливти далі, та побачила свого знайомого ― старого буркотуна Слимака. 
― Дідуся Слимаче, ― зраділо пропищала Босмінка. ― Чи не зустрічали ви мою маму?
     Слимак здригнувся від несподіванки і, впізнавши Босмінку, сердито буркнув:
― Не бачив я ніякої мами… Чіпляються з усякими дурницями…
     І він поповз собі далі.
     Сумно зітхнувши, попливла Босмінка на розшуки.
     Незабаром вона опинилася в незнайомому місці. Це був справжній підводний ліс. Навкруги зеленіли стрункі стебла очерету. Заплутавшись в осоці, стиха погойдувались бурі пасма водоростей. А вгорі, наче розкидані вітром хмарки, плавали листочки ряски.
      Заблудила ! Куди ж це вона потрапила ? Босмінка глянула ліворуч і побачила якийсь дивний дзвіночок. Він був прив’язаний до рослин, наче гойдалка.
     «Тут хтось живе», ― здогадалась Босмінка.
     Вона обережно зазирнула всередину ― там на павутинці висіла якась мертва комашка.
      Босмінці стало моторошно. Мерщій від цього небезпечного міся!
      Але що це? Її хоботок прилип до дзвіночка.
      З переляку у Босмінки затрусилися усі ніжки. Вона рвонула з останніх сил. У хоботку щось хруснуло. Від болю потьмарилося в оці. А все-таки вона відчепилася від дзвіночка!
       Павук був уже зовсім близько. Босмінка стрімголов кинулася навтьоки. Та павук помітив її . Круто повернувши, він помчав навздогін. Босмінка щосили загрібала вусиками.
        Але пізно!.. Павук вже за спиною… Ще мить  ― і він схопить її.
       Кінець!..
        Щось різко відкинуло її вбік і вона ледь не знепритомніла.
        Отямившись, Босмінка побачила велику плямисту Жабу, а огидний павучище кудись зник. І тоді Босмінка зрозуміла, що її врятовано. Витрішкувата Жаба проковтнула павука!
         Від усіх переживань Босмінка зовсім знесиліла. Вона відшукала затишну місцинку і сховалась під листочок. Не хотілося ні їсти, ні пити. Тільки тепер вона відчула, як ниє хоботок.
         Вже сутеніло. Зовсім змучена, Босмінка підібрала ніжки, старанно вкрилася черепашкою і швидко заснула.

·Хто така Босмінка?
·Прочитайте опис Босмінки.
· Якою була Босмінка?
·Куди потрапила Босмінка? Прочитайте опис підводного лісу.
· Хто врятував Босмінку від павука?

                                                              
      Гарбузовий рік                                Катерина Бабкіна
Уриво
– Життя – це рух! – вигукнув Велосипедик. – Що з вас усіх користі? Пустили собі коріння й сидите тут цілими днями в затінку яблунь та груш. Життя – це велосипед! Я – це життя! На мене можна скочити і стрімголов помчати садовою доріжкою до самої хвіртки, а там дорога, велика довга дорога, що веде до якого завгодно супермаркету, і до парку з гойдалками та каруселями, і до 3D-кінотеатру, і до картинг-центру, і до справжнього аеропорту, і навіть до моря!
– Все це, безумовно, так, – пролунав у дзвінкому літньому повітрі голос Грака. – Але ж ти триколісний велосипед. Дитячий велосипед. Хлопчик з тебе вже виріс…
    Всі мешканці саду принишкли, бо знали, що воно таке – вирости. Виросла колись Дівчинка і одного дня поїхала з дому й більше ніколи не повернулася .Виріс на лінивого пса колишній Цуцик, якось його забрала машина ветеринарної служби, і потім він теж не повернувся – замість нього за якийсь час з’явився Цуцик теперішній. Виросли груші та яблуні, й уже не можна було теревенити літніми днями з Яблуками та Грушками на гілках, так високо вони опинилися. Виростали, червоніючи, Помідорчики й зникали з куща один за одним: зранку, усміхнена, за ними приходила Мама. Врешті, невдовзі виросте й Гарбуз, осіннього вечора його заберуть у дім і зроблять із нього кашу: ніхто не знає, може, воно й приємно, але – трошки боязко. Іншими словами, виростання означало зміни, розлуку, невідомість. Велосипедик би заплакав, якби міг.
           Першим у тиші з паркану здійнявся Грак і полетів кудись у справах. Далі тихцем звівся на лапи й пошкандибав подалі від сумних думок Цуцик – можливо, в домі йому пощастить погратися з Хлопчиком.
Сад поринув у пообіднє літнє мовчання. Здавалося, було чутно, як ростуть трава й дерева, як дзвенять над Чорнобривцями бджоли, як наливаються соком та барвою Помідорчики й Порічки.
         Надвечір, галасливі й неспокійні, Цуцик та Хлопчик вибігли в сад. Цуцик стрибав на Хлопчика, а Хлопчик сміявся й тікав від Цуцика, гасаючи між Помідорчиками, Порічками, Чорнобривцями й Айстрами.
– Глянь, що тут, – сказав раптом Хлопчик. Цуцик стрибнув на нього ще двічі, але Хлопчик більше не тікав, і Цуцик зрозумів, що ця гра скінчилася й починається якась інша.

 

РАКЕТА НА ЧОТИРЬОХ ЛАПАХ     Дж.Стронґ
(скорочено)

     Стрілка – це собака, в якій усе змішалося. Це поєднання вихору, хорта і спортивного Феррарі. 
     Ніхто в нашій родині не любить з нею гуляти і нічого дивного в цьому немає. Стрілці плюнути обігнати торпеду. Не встигнеш мигнути, а вона вже розігналася до ста на годину. Тільки-но роззявив рота, щоб гукнути: «Стрілко!», – а вона щезла ген за сараєм.
       Тато навідріз відмовляється гуляти з нею. «Мене болить поперек унизу», – зазвичай каже тато, а я не розумію, чому це заважає гуляти. Я також удався до подібної тактики. «У мене поперек угорі», – поскаржився я. Мама так холодно зиркнула в мій бік , жбурнула повід. Вона теж ладна піти на все, аби лиш уникнути прогулянок зі Стрілкою. З цього, власне, все і почалося. Такі шалені великодні канікули, які я пережив, годі собі уявити. 
– Треворе … – покликала мене мама одного ранку на початку канікул, усміхнувшись якомога лагідніше і невинніше. – Треве…(я мав би здогадатися, що вона щось задумала)…Треворе… я дам тобі тридцять фунтів, якщо на канікулах ти щодня гулятимеш зі Стрілкою.
       Тридцять фунтів! Можете уявити, як я вирячив очі. Ще трохи, й мусив би запихати їх назад до орбіт. Я був такий ошелешений, що мені й на думку не спало, що мама фактично пропонує мені справжнісінького хабара!
– Зараз великодні канікули, – вела вона далі, вилазячи на гімнастичний велосипед і натягуючи на чоло рожеву пов’язку від поту. – Тобі все одно нема чим зайнятися.
– Тридцять фунтів? – перепитав я. – Гуляти з нею щодня протягом двох тижнів?
           Мама кивнула головою і почала крутити педалі. Я сів і замислився. Тридцять фунтів – це ж купа грошей! Їх можна витратити на безліч речей.
         З іншого боку – і це було серйозним недоліком – я мав би гуляти зі Стрілкою.
        Якби оце на вулиці до нас хтось підійшов і запитав: «Агов! Які жахливі тортури ви можете собі уявити?», – ви б, напевно, згадали про підсмажування живцем на олії, або про необхідність дивитися з татом телевізійний турнір із гольфу, або навіть про математику – а це для мене один із найгірших кошмарів. Але я, без сумніву, відразу б відповів: «Гуляти зі Стрілкою». Тому це рішення було для мене дуже просте.
Я став себе розраджувати, що мусить таки існувати якийсь спосіб приборкати Стрілку. Зрештою, вона ж усього лише собака. Люди розумніші за тварин. У людей більший мозок. Людина – цар природи!
Здається, саме цієї миті, коли я над цим замислився, Стрілка, як міні-метеорит, прожогом вилетіла з кухні й гепнулася просто мені на коліна. Ми вдвох бебехнулися на підлогу, тобто я розпластався на підлозі, а вона задоволено всілася мені на груди.
        Мама собі й далі крутила педалі. Знала, мабуть, що я піддамся.
– Я згоден, підтвердив я.
Мама якось дивно пискнула, при цьому одна ступня її зіскочила з педалі. Чомусь видавалося, ніби вона задоволена собою ще більше за Стрілку.
– А чи можу я взяти частину грошей зараз? – поцікавився я (Бачите? Я не такий дурний).
– Звичайно, ні. (Мамі також не бракує клепки).
– Може половину зараз, а другу – наприкінці?
Мама не зупинялася.
– Я дам тобі гроші, коли виконаєш роботу в кінці канікул.
Ось і все. Я погодився щодня протягом двох тижнів гуляти з собакою, і це виявилося лише одним із моїх нещасть під час тих канікул. Мабуть, я зовсім з’їхав з глузду.

· Прочитайте, як описує автор Стрілку.  Як ви розумієте цей опис?
· Чому ніхто не хотів гуляти із собакою?
·Що пообіцяла мама хлопчикові за вигул Стрілки?

 

Чародійна палиця                                         Джанні Родарі

     Одного дня маленький Клавдіо грався під брамою. Вулицею тюпав згорблений  дідусь у золотистих окулярах. Дійшов він до брами і впустив палицю. Клавдіо швиденько підняв її і подав дідусеві. Той усміхнувся та й каже:

- Дякую, але мені цієї палиці не треба. Обійдусь і без неї. Хочеш, візьми собі.

І, не чекаючи відповіді, дідусь подався далі своєю дорогою, трохи випроставши спину. А Клавдіо стоїть із палицею і не знає, що з нею робити. Палиця як палиця,- звичайнісінька дерев'яна, закарлючена, із залізним наконечником. Клавдіо разів два штрикнув нею в землю, потім знічев'я сів на неї верхи, аж зирк - палиця обернулася на коня, на чудового коника з білою зіркою на лобі. Іржучи й викрешуючи копитами іскри, коник почав гасати подвір'ям.

Клавдіо і зрадів, і злякався трохи! А коли зрештою скочив з коня, то палиця знову стала палицею: замість копит був простий іржавий наконечник, а замість гриви - закарлючена ручка.

- Ще раз спробую,- вирішив Клавдіо, трохи відсапавшись. 

Сів він верхи на палицю, а вона цього разу обернулася не на коня, а на поважного двогорбого верблюда, подвір'я ж стало безмежною пустелею. Але Клавдіо не злякався і почав вдивлятися в далечінь, шукаючи очима оазису.

«Це, напевне, чародійна палиця»,- сказав до себе Клавдіо, втретє сідаючи верхи. Тепер це вже був червоний спортивний автомобіль з білим номером на капоті. Подвір'я перетворилося на доріжку для перегонів, і Клавдіо щоразу досягав фінішу перший.

Згодом палиця перетворювалася на моторний човен, а подвір'я в спокійне зеленаве озеро, а тоді стала зоряним кораблем, який розтинав космічний простір, минаючи небесні світила.

І тільки-но Клавдіо зупинявся, палиця ставала звичайнісінькою палицею, з блискучою ручкою і старим наконечником.

Хлопчик грався цілісінький день. А надвечір випадково визирнув на вулицю й побачив дідуся в окулярах із золотою оправою. Хоч як пильно Клавдіо придивлявся до нього, та нічого незвичайного не помітив: звичайнісінький собі дідусь вертається стомлений із прогулянки.

- Подобається тобі палиця? - усміхаючись, запитав дідусь.

Клавдіо гадав, що дідусь хоче забрати свою палицю, й, зашарівшись, простяг її старому. Та дідусь сказав:

- Візьми її собі, я обійдуся без неї! Ти можеш на ній літати, а я нею тільки підпираюся. Мені досить прихилитися до стіни, коли потрібна підпора.

І дідусь пішов, усміхаючись, бо нема людини щасливішої за дідуся, який може що-небудь подарувати дітям.

 · Що подарував дідусь хлопчикові?
· Якою була палиця?
· Прочитайте, у що могла вона перетворюватись?
· Чому дідусь не забрав палицю?
· Як ви гадаєте, чому у руках хлопчика палиця могла перетворюватись?